«Іn manus tuas commendo spiritum meum…» («У руки Твої віддаю дух мій…»). Тобто в ті долоні, що ламали хліб і робили його живим, благословляли й пестили малих дітей; у ті долоні, які були пробиті та є такими самими, як наші, але про останні ніколи не можна впевнено сказати, що вони зроблять із предметом, котрий тримають цієї миті, – розіб’ють чи берегтимуть; у ті долоні, щодо яких маємо певність, що вони повні доброти й можуть нас лише міцно обіймати… У ті руки, повні ніжности й сили, які проникають усередину душі, котрі надають речам форми й створюють їх; у ті руки, які випромінюють велику любов, добре віддати свою душу, особливо коли страждаємо чи боїмося. І це принесе нам неймовірне щастя й водночас стане нашою великою заслугою[1].
Тож не біймося говорити про Провидіння, коли проповідуємо Добру Новину нашим братам. Мусимо повернути собі оту parrhesia[2], про яку неодноразово згадує апостол Павло (див. Еф. 6:19-20; 1Сол. 2:2; 1Тим. 3:13), відвагу проповідувати Євангеліє у всій його повноті, не оминаючи того, що видаватиметься нам надміру таємничим і таким, що занадто суперечить сучасній ментальності.
І нехай до цієї діяльности нас заохочує душпастирський досвід. Коли молоді й старші люди починають іти дорогою християнської віри або повертаються на цей шлях, їх зачаровують чудесні тайни, які об’явив нам Господь: те, що Бог є Отцем, котрий особливим чином піклується про кожну Свою дитину, і що Він завжди готовий вибачити їм усі їхні бунти та прагне лише оселитися в їхніх серцях і наповнювати їх Своїм Духом, щоб могли приймати Його волю, як сам Ісус…
Нова євангелізація полягає не в тому, щоб проповідувати «нове бачення Бога» – Того, Який посилає Святого Духа до сердець Своїх дітей, аби допомогти їм поліпшувати світ, але котрий раз і назавжди відмовився від керування перебігом подій і задовольняється тим, що лише мовчки співчутливо спостерігає за всіма бідами, що випадають на долю людства. Сучасні християни, рішуче долучаючись до боротьби проти всіх структур гріха, які нищать світ – і їхні власні серця, – мають право й обов’язок з покірною впевненістю, яку дає їм Святий Дух, проповідувати те, у що всі святі насмілювалися вірити й чим старалися жити цілим своїм серцем:
«Воістину, гідне це й праведне, а для нас спасенне, щоб ми складали Тобі подяку й Тебе вихваляли, Господи, Отче небесний, усемогутній і милосердний Боже. Ти створив усе, що є на світі, і зробив так, що змінюються пори року. Ти створив людину на Свою подобу й підпорядкував їй гідний подиву всесвіт, щоб від Твого імени панувала вона над усіма створіннями й славила Тебе у Твоїх ділах через нашого Господа Ісуса Христа».
На нас чекає чимало несподіванок
Живучи тут, на землі, ми часто відчуваємо розчарування через повільні зміни й безпорадність нашої Церкви. Нерідко в нас складається враження, що в певному сенсі все щораз більше погіршується. Потрібен, однак, час, а навіть – перспектива вічности, щоб ми, сповнені захвату, змогли побачити, що найчорніші періоди історії були, по суті, хвилинами, коли проростали нові, чудові явища.
На це звертає увагу отець де Любак[3] у написаному з почуттям гумору тексті:
«Кожна епоха здавалася найгіршою. – Але якщо справді були якісь найгірші часи, то вони народжували найбільші речі.
Святий Августин, світло, яке й далі освітлює наші дороги, наприкінці життя був скромним єпископом. На його очах під натиском варварів гинула велика імперія, історія якої, як здавалося, становила історію світу. Однак саме в IV столітті, у часи постійних небезпек і нещасть, коли Італію підкорили готи й лангобарди, найбільшого розвитку набула прекрасна римська літургія. У XIII столітті, великому віці християнства, найбільшому та єдиному, який викликає велику тугу, але більше не повернеться, християни вважали, що настає кінець. Жодного крику загального розпачу не можна порівняти з проповіддю папи Інокентія IV, виголошеною 1245 року в Ліоні, у трапезній храму святого Юста. У промові йшлося про жахливу поведінку духовенства й вірних, безкарність сарацинів, схизму греків, жорстокість татар, переслідування безбожного імператора. Папа казав, що це “ті п’ять ран, від яких помирає Церква”, і, щоб зберегти те, що ще залишилося, закликав усіх приготовляти “шанці – єдиний рятунок від татар…”
“Це залізний вік!” – побивався Марсіліо Фічіно[4] в XV столітті у Флоренції.
Хіба ж це все не повинно сповнювати нас відвагою?»[5]
КІНЕЦЬ
[1] T. де Шарден, Лист від 23 листопада 1916 p., у: Hymne de l’univers, Seuil 1951, c. 144-145.
[2] Рarrhesia (фр.) – сміливість (свобода) висловлювання. – Прим. пер.
[3] Анрі-Марі де Любак (1896-1991) – відомий французький католицький богослов, єзуїт, із 1983-го – кардинал. – Прим. пер.
[4] Марсіліо Фічіно (1433-1499) – італійський філософ, гуманіст, астролог, засновник Платонівської академії. – Прим. пер.
[5] H. de Lubac, Nouveaux paradoxes, Paris 1955, c. 79-80.