«Бо може для того він був розлучився на час, щоб навіки прийняв ти його, і вже не як раба, але вище від раба, як брата улюбленого, особливо для мене, а тим більше для тебе, і за тілом, і в Господі. Отож, коли маєш за друга мене, то прийми його, як мене. Коли ж він чим скривдив тебе або винен тобі, полічи це мені. Я, Павло, написав це рукою своєю: Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен. Так, брате, нехай я одержу те, що від тебе прохаю в Господі. Заспокой моє серце в Христі! Пересвідчений я про слухняність твою, і тобі написав оце, відаючи, що ти зробиш і більше, ніж я говорю. А разом мені приготуй і помешкання, бо надіюся я, що за ваші молитви я буду дарований вам. Вітає тебе Епафрас, мій співв’язень у Христі Ісусі, Марко, Аристарх, Димас, Лука, мої співробітники. Благодать Господа Ісуса Христа з вашим духом! Амінь.»
– Я якось почув, – сказав мій друг, – що Бог – це художник, а ми – його картини.
– Так, – відповів я, – і мені здається, що щось подібне каже апостол Павло в Посланні до Ефесян, 2:10. Ми – Його витвори мистецтва.
– Цілком можливо, – відповів мій друг. – Але іноді мені здається, що – у моєму житті, принаймні, – Бог такий художник-абстракціоніст, який виплеснув фарбу на полотно з протилежного кута кімнати, а тепер стоїть і дивиться: «Цікаво, що ж з цього вийде?»
Вдивляючись у подробиці нашого життя, ми не завжди можемо точно зрозуміти, де вони співпадають із загальним Божим задумом, а де – ні. Якщо ж ми робимо такі спроби, то, буває, впадаємо в крайності: або в нас починається манія величі, і нам увижається, що ми – центр Божого всесвіту, або ж ми занурюємося в депресію і запитуємо себе, чи є сенс тягнути цю лямку? Час від часу, проте, якщо ми вдивляємося з вірою і довірою, ми можемо мигцем схопити, що замислив про нас Бог, в яку картину помістив нас божественний художник. І якщо нам вдається побачити себе на картині, ми набуваємо мудрості, щоб йти життям далі.
У цьому випадку, проте, завжди знаходиться місце для таких слів, як «можливо» або «може бути». Ніколи не вірте таким людям, які кажуть вам, що вони на сто відсотків знають, що Бог бажає, щоб робили те і те. (Це, зрозуміло, не відноситься до загальних питань віри і поведінки. Ви можете на сто відсотків бути упевнені в тому, що Бог бажає, щоб ви вірили в Ісуса Христа і Його воскресіння, щоб молилися, щоб були чесними у ваших стосунках, вірні в шлюбі, милосердні до тих, хто має потребу, і так далі. У цьому сумнівів бути не повинно. Я ж маю на увазі конкретні ситуації, коли вам доводиться приймати важке рішення.)
Павло абсолютно упевнений у тому, що повинен зробити Филимон. Проте він все ж досить тактовний, щоб вставити важливе слово «може» перед тим, як сказати, можливо (от воно знову!), найважливіше речення в усьому посланні. Він каже «може» – просто, можливо, Бог у цей момент замислив щось не лише для тебе – вже тим фактом, що Онисим втік від тебе? Ця думка сама по собі парадоксальна. І Павло делікатно не каже цього слова «втік», але «він був розлучився на час». Бог діє дивним, таємничим чином. Як Ісус сказав про Духа Святого: Він, подібно до вітру, «дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде.» (Ів. 3:8). Отже, можливо, Бог і зараз таємно діє, навіть у тому, що здається сумними, гідними жалю і навіть жорстокими людськими вчинками (і такими вони і можуть бути насправді), щоб сталися події, через які проллється Його світло, і не лише на Колоси, але і на багато інших місць, і залишать свій слід на всі часи.
Невже так може бути? Невже Бог діє через речі, які самі по собі сумні чи гідні жалю? Цілком можливо. Найбільше діяння, в якому проявилася Божа рятівна любов, перевершує людське розуміння, – це смерть Ісуса Христа на хресті. Для Його послідовників це стало найбільшою трагедією їх життя. Для Його ворогів це стало моментом тріумфу, жорстокості і ганьби. Проте упродовж усього Нового Заповіту усе складається так, що хрест Христовий стає точкою, де безвладний Бог у Своїй любові бере на Себе біль і гріх всього світу і розправляється з ним Сам.
Саме це і має на увазі апостол Павло. Він не згадує тут про хрест Христовий, а, швидше, застосовує його. На хресті Ісус висів із розпростертими руками, між небом і землею, немов міст, сполучаючи між собою Бога і рід людський і обіймаючи ворогуючі землі. І апостол Павло зрозумів істину, яка вислизнула від розуміння багатьох: Бог досягає Своєї мети примирення тільки тоді, коли люди наслідують Його приклад. Коли люди дозволяють, щоб хрест входив в їх життя і діяв у ньому, тоді вивільняється любов Божа, яка змінює, зцілює світ, направляє її таким чином, яким ми в той момент і уявити собі не можемо.
Подивіться, що робить апостол Павло. Він вже нагадав, що вони з Филимоном – співробітники в справі Благовістя, тобто в них – спільне життя, спільні цілі, спільна праця. Але він каже, що і з Онисимом вони пов’язані християнською любов’ю. І що буде, якщо в результаті цієї події (як це зазвичай буває в таких випадках) Филимон, який має повне право розгніватися на Онисима, покарати його, можливо, навіть убити, так і зробить? Між ними встане апостол Павло.
Чого він цим досягне? Він поставить їх один до одного обличчям. Він займе місце Онисима. Він заплатить Филимону стільки, скільки винен йому Онисим, причому зробить це так: нагадає Филимону, що він не збирався йому нагадувати про те, що той теж йому дещо винен, а саме – власне життя! Він встане туди, де небезпека і біль, розкине руки і обійме раба і пана. Він встане в точку найжорстокішого протистояння, яке терзало людей з давніх часів і до недавніх пір. Він закриє собою прірву не лише між Филимоном і Онисимом, але і між двома сторонами великої прірви, що розколола колись (та і зараз подекуди розколює) людство. Апостол Павло, глибоко перейнявшись рятівною Благою звісткою про хрест Христовий, так каже в 2Кор. 5:18: «Усе ж від Бога, що нас примирив із Собою Ісусом Христом і дав нам служіння примирення». Тепер ми бачимо, як це служіння виглядає на практиці.
Апостол Павло просить Филимона назад прийняти Онисима в число його домочадців: і на його колишнє місце роботи, і як брата в Христі. Це вже, як знають усі троє, значно більше за те, про що більшість панів (та і рабів теж) можуть і помислити. Проте окрім цього він натякає ще на дещо. «Пересвідчений я, – пише він, – що ти зробиш і більше, ніж я говорю» (в. 21). Це може бути тільки дарування Онисиму свободи. Подібно до блудного сина, який просить батька дозволити йому хоч би служити як найнятому робітникові, йому буде зроблений несподівано привітний прийом, гідний сина (Лк. 15:11-32).
Як і у випадку з блудним сином, знайдуться і ті, хто ремствуватиме. Чому це Онисим має бути винагороджений за свою втечу? Що він зробив, щоб заслужити таке? Проте саме так діє благодать. Саме така любов Божа. Перечитайте Євангеліє. А тепер запитайте себе: де у вашому світі, у вашій церкві, на вашому місці роботи – де найбільше, найсильніше потрібна благодать Божа, що примирює? Як повинні встати Божі люди в середину картини, простягаючи руки до людей по різні боки, сполучаючи розділених великими і малими розломами? Чи готові і ми стати миротворцями в ім’я Христове?
КІНЕЦЬ