Филимона 8-14 – Заклик апостола Павла

«Через це, хоч я маю велику відвагу в Христі подавати накази тобі про потрібне, але більше з любови благаю я, як Павло, старий, тепер же ще й в’язень Христа Ісуса. Благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх. Колись то для тебе він був непотрібний, тепер же для тебе й для мене він дуже потрібний. Тобі я вертаю його, того, хто є неначе серце моє. Я хотів був тримати його при собі, щоб він замість тебе мені послужив у кайданах за Євангелію, та без волі твоєї нічого робити не хотів я, щоб твій добрий учинок не був ніби вимушений, але добровільний.»

Колись у церкві Англії був один авторитетний єпископ, який займав дуже сувору позицію стосовно деяких важливих питань, що постали в той час перед церквою і суспільством. Багато разів він ходив до архієпископа Кентерберійського і чинив на нього тиск, щоб той спрямував церковний корабель у строго певному напрямі. Проте в архієпископа був ширший кругозір і погляд на церковні справи, ніж у наполегливого, але досить обмеженого єпископа, і він також умів переконувати людей. І навіть цей єпископ, великий мислитель і оратор, виявився переможеним – архієпископ все-таки зумів уламати його своєю м’якою манерою. Пізніше він згадував: «Коли я йшов до архієпископа, я казав сам собі: «Сьогодні ти маєш бути пильним, щоб не піддатися на умовляння». А потім, коли виходив від нього: «Ну, так, ти ж не хотів здаватися з цього питання»!»

Умовляння, особливо ті, що йдуть від душі, «в Господові», – це чудова річ. Зрозуміло, і добру річ можна вивернути навиворіт, і тоді це буде вже шантаж, маніпуляція або «тиск на психіку». Усе це, дійсно, існує, і це огидне. Часто люди, які невдоволені остаточним рішенням, схильні говорити, що на них чинили тиск.

Проте коли комусь роз’яснюють щось з щирою любов’ю, з істинним розумінням Євангелія, то між цими людьми встановлюється дуже тонка, невимовна словами взаємодія, і врешті-решт людина приймає рішення в євангельському світлі. Саме так діє на людей любов. Припустимо, Джек любить Джіл. Але оскільки він шанує свободу її вибору, він ніколи не скаже їй про свою любов і не зробить нічого, щоб її показати. Чи створює така поведінка певний контекст, в якому Джіл буде вільна полюбити Джека у відповідь? Потрібно побоюватися споруджувати собі хибних кумирів на кшталт «свободи», яка залишить нас усіх жити «вільно» кожного у своїй маленькій клітці, відгородженого від усіляких умовлянь, але і від любові, від якого б то не було спілкування з людьми, тільки щоб не поставити під сумнів нашу «свободу». Зрозуміло, завжди можна сказати, що «мною маніпулювали», і виникає питання, чи не користувався цим прийомом і апостол Павло? Проте, щоб уникнути звинувачень у тому, що якщо ви когось у чомусь переконуєте, підбадьорюєте, то намагаєтеся представити речі в іншому світлі, слід зовсім зачинитися і відмовитися від будь-яких контактів з людьми.

Апостол Павло, звичайно ж, знає, наскільки небезпечним буває примушувати людину щось робити насильно. Упродовж усього листа він умовляє Филимона дуже м’яко, делікатно, навіть вкрадливо. Він досить добре знає адресата, щоб вибрати з ним правильний тон. Те, про що він збирається просити, – дуже, дуже важка річ, але він має підстави вірити, що Филимон зрозуміє і поведеться відповідно. Проте, щоб не зіпсувати справи, він висловлюється поступово, крок за кроком.

Спочатку він як би закладає фундамент: говорить про існуючі між ними стосунки. Потім називає ім’я людини, що породила проблему. Потім швидко дає Филимону зрозуміти, що маючи справу з Онисимом він насправді має перед собою… самого Павла! У цьому – основний маневр його тактики в цьому делікатному і дуже тонкому психологічному посланні. Нехай же на цьому прикладі повчаться усі християнські проповідники, які мають бажання когось переконати!

Між апостолом Павлом і Филимоном вже виникли стосунки батька і сина, проповідника і наверненого. Як стає ясно далі (в. 19), Филимон прийшов до віри через проповідь апостола Павла. Сам же Павло прекрасно усвідомлює, що йому від Бога дана дивна влада насаджувати церкви Христові, з яких громади вірних розростуться по всьому Греко-римському світу. У контексті християнської співдружності це дає йому статус і становище, яке дозволить йому, – якщо обставини складуться найгіршим чином – навіть керувати людьми. Проте це не кращий шлях, придатний тільки в крайніх випадках. Набагато краще допомогти Филимону продумати справа до кінця і прийняти правильне рішення самостійно.

Заклик апостола Павла – це заклик любові. Він звертається до Филимона з любов’ю, із симпатією, з ніжністю, описуючи себе як немічного старця, та ще і в темниці. Швидше за все, Павло в цей час був не такий вже старий, йому були років сорок-п’ятдесят. Але в ті часи, коли тривалість життя була набагато менша, ніж зараз, цей вік вважався значним, і Филимону було б природно ушанувати Павлові сивини.

І аргументи тепер розвиваються далі: нагадавши Филимону про сталі між ними стосунки любові, співпраці і взаємної поваги, Павло бажає показати, що такі ж стосунки встановилися між ним і Онисимом. Онисим – його «чадо», він став християнином через його зусилля і його любов. (Павло досить часто називає навернених ним християн «чадами» або «дітьми», наприклад, у 1Кор. 4:14, Гал. 4:19). І як дбайливий батько, що уперше посилає сина чи дочку у великий світ, Павло посилає Онисима в Колоси – він відриває його від свого серця. Ми, люди, – дивні істоти. Ми щиро вважаємо, що пов’язані з тією чи іншою людиною найглибиннішими пластами нашої душі. Тяжкі втрати осягають нас періодично, кожного разу, коли ми розстаємося з улюбленою людиною.

Але тепер нам тут усе ясно. Коли, на свій подив, Филимон виявить, що повернувся Онисим, його раб-утікач, Павло хоче, щоб він бачив перед собою не Онисима, а його, Павла. Тут апостол закладає основу для заклику, який стане вищою точкою, кульмінацією послання.

Тут ми спостерігаємо живий приклад християнської практики примирення. Існує безліч важких богословських термінів, що закінчуються суфіксом «-ення», і ми зазвичай слухаємо їх і не чуємо, не усвідомлюємо, які чудові поняття містять ці слова. У цьому сенсі ми як покупці в музичному магазині: дивимося на обкладинки дисків, ліниво перебираємо, але ніколи не слухаємо музику, яка усередині. Якщо ж ми вслухаємося в музику усередині слова «примирення», ми зрозуміємо, що це та музика, яка може принести зцілення усьому всесвіту.

Послання до Филимона показує нам, наскільки воно дороге. Але і небезпечне, як бомба в посилці. А у вас – чи є люди, з якими вам хотілося б помиритися? Які перешкоди стоять на шляху вашого примирення? Можливо, соціальні? Яким чином віруючі в Христа люди можуть допомогти цьому примиренню здійснитися?

Попередній запис

Филимона 1-7 – Вітання

Наступний запис

Филимона 15-25 – Надії і плани апостола Павла