«Бажаю ж я, браття, щоб відали ви, що те, що сталось мені, вийшло більше на успіх Євангелії, бо в усій преторії та всім іншим стали відомі кайдани мої за Христа. А багато братів у Господі через кайдани мої посміліли та ще більше відважилися Слово Боже звіщати безстрашно. Одні, правда, і через заздрощі та колотнечу, другі ж із доброї волі Христа проповідують; а інші з любови, знаючи, що я поставлений на оборону Євангелії; а інші через підступ звіщають Христа нещиро, думаючи, що додадуть тягару до кайданів моїх. Але що ж? У всякому разі, чи облудно, чи щиро, Христос проповідується, а тим я радію…»
Одна з найдраматичніших історій з усієї древньої літератури – історія Йосипа, передостаннього сина патріарха Якова. Батько постійно балував його, і старші брати заздрили йому. Вони хотіли убити його, але потім вирішили продати в рабство. Йосип потрапив в Єгипет, де став довіреним слугою свого пана, поки дружина останнього не обмовила його, сказавши, що той нібито її домагався, і тоді Йосип був кинутий у темницю. Через якийсь час йому несподівано вдалося відтворити та розтлумачити сни фараона, царя єгипетського, причому так вдало, що фараон поставив його наглядати за роботами, спрямованими на полегшення прийдешнього голоду. На цій посаді йому сталося продавати зерно своїм братам, які його не упізнали. Врешті-решт, випробувавши їх з метою дізнатися стан їх серця, він для них відкрився. Історія закінчується щасливо: уся сім’я перебирається в Єгипет, уникнувши голоду.
Коли помер їх батько Яків, брати Йосипа стали побоюватися, що тепер він помститься ним за те, що вони зробили багато років тому. Тому вони прийшли до нього і сказали, що Яків велів їм просити в нього вибачення. Йосипова відповідь – одне з найчудовіших сповідань віри в усій Біблії. «Не бійтеся, бо хіба ж я замість Бога?, – сказав він. – Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре» (Бут. 50:19-20). Він прощає їх і продовжує про них піклуватися.
З послання видно, що апостол Павло має таку ж тверду віру в Бога і Його всевладдя, навіть коли здається, що все йде не так, як слід. Йосип говорить про те, що він зробив, озираючись на минуле, хоча упродовж усієї його історії було видно, що він увесь час відчайдушно чіплявся за надію на Бога. Апостол Павло ж говорить усе це, поки його власна історія ще не закінчилася. Він, проте, знає зовсім недавню історію, в якій інша людина, помилково звинувачена власним народом, перенесла нестерпні страждання від рук злих людей і, – через власне воскресіння – показала всім, що це зло «Бог задумав те на добре». Пам’ятаючи про цю історію Ісуса, що відбиває основну віру народу Ізраїлю в те, що його Бог, чотирьохбуквений, – YHWH, якимсь чином чудесно оберне зло на благо, нам, напевно, не варто дивуватися з твердого сповідання віри, яке вимовляє апостол.
Павло зіткнувся з двома проблемами, одна важча за другу, і в обох випадках він проголошує: те, що здавалося найголовнішою трудністю, Бог обернув у можливість проповідувати Євангеліє. Це, зрозуміло, можливість не для нього самого; як ми побачимо далі, він зовсім не піклується про те, що станеться особисто з ним, якщо тільки проповідь Євангелія триватиме.
Перша перешкода – це, зрозуміло, його тюремне ув’язнення. Для мандруючого апостола потрапити в темницю – це на кшталт того, як професійному піаністові зв’язати руки за спиною. Як він може виконувати працю, до якої покликаний? Проте апостол Павло з його твердою вірою в те, що Бог діє навіть через несприятливі обставини, готовий з відповіддю. Імперська варта (кожен великий центр римського впливу мав у себе імперську варту, а Ефес швидко ставав важливим центром шанування імператора) вже була обізнана, що на підвідомчій їй території з’явилася людина, яка проповідує нове і дуже руйнівне вчення.
Воїни використовувалися, зрозуміло, у цілях кесаревого «благовістя»: для передбачуваних «добрих новин» про запанування нового імператора, який принесе (як він обіцяв) світу мир і справедливість. А тут раптом буквально нізвідки з’явилася якась людина, що стверджує, що є інше «благовістя» – що у світі запанував Ісус з Назарету і закликає кожну людину схилити перед Ним коліна. Проповідь апостола Павла на підвідомчій території означала, що вони не могли не почути цю нову звістку. Місцеві жителі вже цікавляться цією звісткою! І Павло бачив, що вже інші християни з Ефеса («сім’я», його брати і сестри в Христі) беруть з нього приклад мужності. Вони бачать, яку дію він чинить навіть на зачерствілих римських воїнів. То чому б і їм не скористатися моментом і не поговорити про Царя Ісуса зі своїми друзями і сусідами?
Звідси виникає друга проблема. Є люди, які ходять по околиці і говорять про Ісуса Христа, проте – Павло знає це – проповідують зовсім не те. Вони не вірять в Євангеліє, але лише бажають заподіяти йому більше бід у його ув’язненні. Дехто думав, що ці люди є конкуруючим християнським угрупуванням, не згодним з Павловим розумінням Євангелія. Але мені здається, що це просто звичайні язичники, які лише уловили якісь чутки і обговорювали їх на вулицях.
«Ви чули? – запитували вони один одного. – Вони упіймали цього дивного типа, який ходить скрізь і говорить, що з’явився новий цар – новий імператор! І ви не повірите – це той самий юдей, якого вони розіп’яли кілька років тому, а цей арештант каже, що Він знову живий і Він і є справжній Господь всього світу!»
Такі розмови могли напевно переконати людей, що Павло – небезпечний божевільний, якого слід тримати під вартою. Реакція ж самого Павла була протилежною – він торжествував. Це добре, вважав він. Доки люди ходять по околиці і кажуть, що Ісус – це істинний Господь всього світу, я буду щасливий.
Апостол Павло, очевидно, говорить усе це, щоб підбадьорити християн у Филипах. Проте, це може бути великим підбадьоренням і для нас. Як часто в нас виникає спокуса впасти в смуток через те, що наші плани рухнули або якісь злі люди намагаються отруїти нам життя. А від Павла нам належить навчитися (а задовго до нього – від Йосипа) мистецтву бачити Божі задуми, які діють через труднощі і перешкоди на нашому шляху. «Бог задумав те на добре». «Христос проповідується, а тим я радію!»