«Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших.»
Ми сиділи і, як заворожені, дивилися на акторів, що рухалися по сцені, здавалося, із швидкістю світла. Це була складна і заплутана п’єса з безліччю нашарувань і подвійним, навіть потрійним сенсом. Часом дія розгорталася так нестримно – по всій площі сцени, – що була більше схожа на цирк, ніж на театр. Кожен актор чітко має знати своє місце і свою роль, так щоб один жест змінювався іншим, і наступним, і наступним. Це було схоже на роботу складного механізму з множиною зубчиків і коліщаток, які рухалися одночасно гармонійно і злагоджено.
Щось подібне вимагав і апостол Павло від маленької церкви у Филипах. Актори на сцені виступали не заради власної індивідуальної слави за чужий кошт; якщо хтось один спробує сфокусувати увагу на собі, відволікаючи її від інших, то вся постановка рухне. Уся дія йшла як слід тільки завдяки тому, що всі виконували спільне завдання. Саме так повинна функціонувати церква.
Якщо ви сприймете ці вірші якось інакше, вони прозвучать (насправді!) фальшиво майже до сміху. Є такий старий єврейський жарт: якщо у вас є два рабини, то, швидше за все, у вас будуть три різні думки. І дуже часто така ситуація буває і в Християнській церкві. У ній ми знайдемо не лише глибокі богословські розбіжності, тліючі з далеких історичних часів образи і найрізноманітніші варіації в богослужінні, але також і преклоніння перед окремими людьми, зіткнення на ґрунті лідерства, різнобій у думках з питань моральності, культури, політики і так далі. Як можемо ми навіть допустити думку про те, що можна жити так, як вказує апостол Павло – у повній однодумності, взаємній любові аж до самовіддачі, розглядаючи кожного побратима – і його думку! – як вищу по відношенню до власної?
Відповідь тут така: просто кожен повинен спрямувати свою увагу не на власну персону, а на щось інше, і це щось інше – сам Ісус Христос, Господь і Цар, а також Блага звістка, яка явилася, щоб опанувати весь світ в ім’я Його. У наступному уривку Павло розвине і підсумовує цю думку у віршованому славослів’ї. А в цьому уривку він підходить до питання єдності з різних ракурсів: мотивації до єдності, внутрішнього життя і практичного застосування єдності. Давайте розберемо усе по порядку.
Мотивація до єдності вказується у вірші 1. Вам потрібно захотіти жити таким чином, каже він, бо вам відомо – і кожен християнин повинен це знати – про стан внутрішньої гармонії, який приходить з усвідомленням приналежності до сім’ї Христової, з життям «в Христі», «в Месії» (за його досить буквальним виразом). Окрім розради і почуття захищеності, яке дає приналежність до сім’ї Христової, усередині цієї сім’ї між членами її повинна зростати любов, яка підтримує і підбадьорює вас день у день. По-третє, оскільки між християнами перебуває Дух Святий, Який направляє їх і дає їм сили, і оскільки вони бачать у кожному зі своїх братів, так би мовити, духоносця, вони не можуть не думати, що їм належить діяти спільно, в одному напрямі. І нарешті, усе це разом має збуджувати природні людські почуття взаємної симпатії та любові. І якщо, враховуючи все це, ви все ще не бажаєте потрудитися над тим, щоб почати жити в єдності зі своїми братами по вірі, то щось тут йде не так, як слід.
Внутрішній настрій на єдність, проте, – це щось, на перший погляд, абсолютно недосяжне. У центрі уваги тут стоїть основна вимога, яка є внутрішньою пружиною усього уривка, – щоб мали «одну згоду й один розум». Зрозуміло, якщо це означає, що хтось А змінив свою думку, щоб погодитися з якимсь Б якраз у той момент, коли хтось В вирішив погодитися з якимсь Г, тоді як цей Г щосили силкувався погодитися з тим, що думав А хвилину тому, то з усього цього вийде лише безглузда ролева гра. Апостол Павло мав на увазі зовсім не це. Однодумність сама по собі не може бути кінцевою метою. Однодумність, врешті-решт, може існувати навіть серед злодіїв, розпусників і безлічі інших типів людей. Люди, які здійснюють геноцид, наприклад, неминуче діють у корпоративній однодумності і згоді один з одним, як це робили нацисти, знищуючи мільйони євреїв, циганів і представників інших народів.
У християн має бути інакше: подібно до акторів, цілком занурених у п’єсу, яку вони грають, вони повинні повністю зосередитися на божественній драмі, яка розгортається нині на їх очах в Христі Ісусі, Царі і Господі, і підходить вже до останнього акту, причому вони в цій драмі – дійові особи. І досягнення однодумності тут не принесе добра, якщо всі вони дотримуватимуться чогось, що йде врозріз з Євангелієм. Любов, яку вони повинні мати між собою, – це любов, що виникає завдяки Євангелію і підтримується ним. Внутрішнє життя кожного з них, пов’язаних між собою, повинне також, подібно до дзеркала, відбивати Євангеліє. «Спільний об’єкт», на якому вони повинні зосередити свою увагу, – це життя і вчення Ісуса Христа. От ключ до розуміння.
Крім того – і ця вимога, як у небагатьох словах показує апостол Павло, виникає із самої суті Євангелія, – кожен з них повинен зробити дійсно подвиг, що полягає в тому, щоб дивитися на іншу людину з її потребами в повній упевненості, що вона важливіша, ніж він сам (вірші 3-4).
Якось я пішов на обід до друга, який запросив ще двадцять або тридцять людей. Деякі з гостей були досить відомими людьми. Коли на початку обіду він вимовляв тост, він сказав дуже твердо: «Майте на увазі, що найцікавіша людина в цьому залі – той, хто сидить поруч з вами!» Спробуйте трохи розширити сенс цих слів, і ви наблизитеся до того, про що каже апостол Павло.
Усе це, проте, буде неможливим, доки ваша увага не буде весь час зосереджена на одній центральній особі. Саме це покаже нам апостол Павло далі. Проте, перш ніж ми перейдемо до наступних віршів, давайте зробимо паузу. Кожного разу, коли я читаю цей уривок, мене сповнює печаль: ми, християни, розуміємо його занадто поверхнево. І я задаюся питанням: як же нам просунутися – через розчарування і жаль – до правильного розуміння слів апостола Павла в майбутньому?