Сьогодні вранці, зі звичайною порцією хліба, я скулився на вершині якоїсь піщаної дюни, яку вже давно зауважив і всіляко дослідив.
Я взяв зі собою її стих з 81 Псалма: «Я Господь, Бог твій, що з краю єгипетського тебе вивів, відчини свої уста і Я їх наповню!».
Почуваюся збентежено. Починаю сумніватися, відчуваю ніяковість. Щось не діє. Сьогодні вранці я не можу проковтнути ані шматка хліба. У мене складається враження, що зуби натрапляють на камінь. Пробую ще раз. Чую якийсь скрегіт. Це камінь, а не Слово.
* *
Отож бо й воно. Нелегко відкрити вуста й дозволити, щоб їх тобі наповнили. Бо мої вуста наповнені непотрібними словами, даремною балаканиною, порожніми промовами, влучними реченнями, цікавими відомостями.
А це не лише мої слова. Там є також слова інших. Бо мої уста мають звичку повторювати також те, що говорять інші: похвали та критику, схвальні відгуки та злосливі спостереження, заохочення та категоричні засудження.
Як важко мати відкриті уста, приготовані до дару.
А крім того, я мушу визнати, що боюся. Так. Я боюся хліба. Я надто незвиклий до поїдання апетитних крихт, солодощів. Знаю, що Бог може дати мені лише хліб. І я боюся жити одним хлібом.
* *
Отож, щонайбільше мені вдається на мить розтулити вуста, залишаючи невелику шпарину.
Я готовий прийняти поживу, але в такій кількості, яку визначив та встановив сам.
А тимчасом Бог вимагає, щоб мої вуста були широко відкриті. Спорожнені, очищені. Вільні.
Його Слово прагне наповнити мої вуста, цілковито заволодіти ними. Воно не має наміру чекати своєї черги, а тим більше не погоджується на спільне проживання.
Його Слово, що є хлібом, стає каменем, коли входить до вуст, в яких лунають всі відголоси ринкової площі.
Це Слово, яке не любить слів.
Однак коли воно наповнить твої вуста, ти можеш сказати найважливіше: «Я – Господь, Бог твій». В устах-ярмарку ці слова були б блюзнірством.
Слухати мовчання Бога
Не поспішай.
Коли приходиш у пустелю, не вимагай негайного зрозуміння Слова.
Ти мусиш мовчати. Прислухайся. Це слухання – не лише справа слуху. Усе твоє єство має бути в стані прислуховування.
У пустелі не потрібні книжки. Ліпше залишити їх десь далеко.
Йдеться про те, щоб – як говорять араби – «читати з допомогою вух».
Отож, приготуйся до слухання.
Але зваж на те, що «аби зрозуміти голос Слова, треба вміти слухати Його мовчання» (П. Євдокімов).
У пустелі Бог промовляє Своїм мовчанням, так само, як і Своїм Словом.
У кожному разі ти мусиш втихомирити інші голоси. Ті голоси, які лунають у тобі: голос гордині, жадібности, бажання наживи, егоїзму, марнотратства.
Але мусять замовкнути також внутрішні голоси.
Пам’ятай слова Дж. Салівана: «Коли люди з вашого клану не мають вже що вам сказати, коли вже ніщо не говорить вам нічого, саме тоді, віруючі різних рас, агностики, атеїсти, інше слово шукає шляху до вас»[1].
[1] L’Exode, Desclee de Brouwer, 1980, c. 34.