Автентичні, правдиві слова рідко коли можна почути на площах.
Там – лише галас. Тимчасом у пустелі можна вихопити слова, які поволі змінюють тебе.
Слова, які ти чуєш на площах, активізують, додають ентузіязму, заохочують до мовлення, коментування, дискусії. Слово, яке лунає в пустелі, змушує тебе мовчати.
Перед обличчям досвіду Бога та Його слави Ісая промовляє незабутнє речення: «Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий» (Іс. 6:5).
Деякі вчені вважають, що вигук: «я загублений» рівнозначний з «я змушений мовчати».
Пророк змушений мовчати про те, що бачив, чув, пережив. Він визнає, що не може більше говорити, тимчасом як його місія полягала саме в цьому. Ісая зустрів «Бога, про Якого людина ніколи не говорить настільки добре, як тоді, коли мовчить. Бога, в існуванні Якого людина переконана більше тоді, коли всі аргументи випадають з рук, оскільки нічого не означають» (Е. Балдуччі).
Пророк є великий насамперед своїм мовчанням, яким вшановує таємницю Бога, виражає Його недосяжність, іншість, святість.
Мовчання – це справжнє очищення.
Є слово, яке виражає порожнечу.
Є мовчання, яке виражає повноту.
Дехто став великим промовцем, перемагаючи заїкання з допомогою камінців, які клав собі до рота.
Авва Агатон упродовж трьох років тримав камінці в роті не для того, щоб стати промовцем, а щоб навчитися мовчати.
Слово часто не дозволяє бачити.
Мовчання – це світло.
Треба стільки слів, щоб нічого не сказати, або сказати якраз протилежне до того, що ти думаєш. Але достатньо мовчання, щоб висловити Все.
Справжній спостерігач ніколи не буває балакучим. Він довіряє мовчанню, щоб полегшити зустріч. І коли почує Слово, то вже не знаходить слів.
Отож, мовчання є умовою, а водночас неуникненним наслідком Зустрічі.
А все відбувається в контексті любови.
Це любов пояснює мовчання, неспроможність говорити.
«Любов – це слово, яке стає мовчанням. Може, ліпше сказати так: це поєднання слова з мовчанням, поцілунком, потиском, взаємним даром» (Дом А. Ґуіллеранд).
Сказати собі все в мовчанні
Я пережив досвід пустелі в групі.
Ми збиралися разом увечері на Божественну Літургію.
Але часто відчували потребу бути разом, щоб спільно мовчати.
Тоді приходила на гадку середньовічна сентенція: «Silentium pulcherrima caeremonia». Мовчання – це чудова церемонія.
Я ніколи не зазнав нічого промовистішого, ніж ці години спільного мовчання.
Мовчання не сковувало нас. Ми не почувалися збентеженими. Щобільше, ми почувалися чудово саме тоді, коли мовчали.
А коли підводилися з колін, то в нас складалося враження, що ми сказали собі все, що мали. У мовчанні.
Розлука більше не боліла нас.
Ми відчули слушність арабського напоумлення: «Відсуньте ваші намети, зблизьте ваші серця».
Бог очікує на твою відповідь у пустелі
Я прибув у пустелю, нафарширований запитаннями. Можливо, я зможу спокійно про них говорити, дискутувати. Може, мені врешті вдасться з’ясувати деякі питання.
У нас вперто побутує уявлення про Бога як про «Подателя відповідей».
Насправді Він ніколи не дав можливости видобути на денне світло запитання, які мене віддавна цікавили.
Я повернувся з пустелі з величезною кількістю запитань. Але це були Його запитання. А мої? Зникли. Я навіть не можу їх пригадати.
У кожному разі, вони видавалися мені дитинними й простими, порівняно з відповідями, які я тепер змушений давати.
На Зустріч не приходять з «платформою» для розмови чи з попередньо опрацьованою схемою дискусії. Розмову з Богом не можна завчасу «повернути в потрібному напрямку». Він не дотримується однієї теми. Він висуває справжні проблеми, ті, яких ти зазвичай уникаєш, оскільки надто заглиблений у другорядне.
З Богом не можна усталити «порядку денного». Він неухильно пересувається на терен, якого ти вперто уникаєш.
Отож, ролі міняються.
Тепер Він очікує від тебе відповіді…
Господи, коли я врешті переконаюся, що в моєму житті все стане яснішим тоді, коли наважуся дати Тобі «пояснення», яких Ти прагнеш від мене під час молитви? Коли переконаюся, що я маю право на світло лише настільки, наскільки дозволяю Тобі «вчинити світлість» у хаосі мого життя?