ХРИСТИЯНСТВО: Відповідальність християн за цей світ

В одній телевізійній передачі, присвяченій політиці, звернувся глядач, літній чоловік, до політиків ось так: “Нам, звичайним людям, не мусите говорити про те, яка важка ситуація в нашій державі. То знаємо і без вас, і зовсім не цієї констатації від вас очікуємо. Ми сподіваємося від політиків, що ви покажете нам шлях і рішення, як ту ситуацію можна змінити, сподіваємося від вас, що ту ситуацію ви також і зміните”.

Коли почув я ті слова, у мене виникла думка, що їх можна би було адресувати і нам, християнам. Занадто часто нарікаємо на зростаюче невірство і новітнє поганство в суспільстві і замало робимо для того, щоб було інакше.

Не можемо відділяти своєї віри від того світу і зачинятися в храмах як до якогось сховку. Заповіддю любови до ближнього ми просто мусимо виступити з заднього плану і через любов до ближнього цей світ міняти.

Злука з Христом – це основа сповнення цього завдання. Господь скріплює нас, щоб ми взяли на себе відповідальність за переміну світу. Люди цього світу неспроможні бачити Бога, але спроможні бачити нашу взаємну любов. І якщо та любов є дійсно виявом Божої заповіді, стануть питати: “Хто ви?” І ми зможемо свідчити про Бога та Його чудесний задум щодо людини і світу. А якщо навіть і не запитають, і не будемо мати можливости говорити, – свідчення нашої любови наблизить їх до пізнання правди, спонукає їх почати шукати її. І коли почнуть шукати – це вже майже те саме, як би знайшли її.

* * *

Може ми би й хотіли так діяти. Може, маємо добрі наміри. А все ж таки відчуваємо в собі якийсь страх. Легко повертаємся назад і залишаємося в нашому малому оточенні, де всі дивляться в одному напрямку. Почуваємося тут якось безпечніше.

Одна жінка гарно висловилася, коли говорила про свої перші враження з нової роботи: “Зарплата добра, але той колектив… Стільки брудних слів, стільки безбожности там панує. Почуваюся там цілком загублена…”

Мабуть, це полягає в тому, що коли християнин стане віч-на-віч з невірством цього світу, його може налякати розмір й потворність. Складеться враження, що тут нічого не зможе. Але це тільки враження. З нами завжди Бог, тож можемо сподіватися на Його поміч. І якщо вийдемо на боротьбу, озброєні любов’ю до Бога та ближнього, до нас долучаться також інші християни. Запалимо вогонь у людських душах, що його неможливо буде погасити.

На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холодного вітру, здавалося, прошивали воду, і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки метрів викидала на сушу раків, молюсків та інших морських мешканців. Здавалося, що морське дно немов проорювали гігантські сталеві лемеші.

Та ось буря стихла – так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичайного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, в якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.

Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільмувати незвичну картину. Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.

Серед гурми людей, тримаючись за батькову руку, стояв хлопчина. Сумними очима він вдивлявся в маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.

Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевички і шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.

З-за цементної балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: “Що ти робиш, дитино?”

“Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть”, – відповів хлопчик. “Але тут тисячі морських зірок! Ти не зможеш порятувати їх усіх! Їх надто багато! – правив своєї чоловік. – І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбережжя! Ти не зможеш нічого змінити!”

Хлопчик нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вкидаючи її у воду, мовив: “А проте я змінив, для оцієї зірочки!”

Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роззувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочки і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят людей, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.

І так було врятовано всіх зірок.

Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати[1].

Не нарікаймо на те, що погано. Шукаймо радше шлях, як це змінити. Пам’ятаймо про свою відповідальність за цей світ, але головно – про велику Божу силу, яка через нас, християн, діє. Амінь.

КІНЕЦЬ


[1] Бруно Ферреро, Часом досить промінчика. Короткі історії для душі, Свічадо, Львів, 2004, с. 51-52.

Попередній запис

ХРЕСТ: Як сприймати терпіння?

Наступний запис

І. ВСТУП