І. ВСТУП

Це не наукова праця. Я не гебраїст, не екзегет, не історик, не археолог. Я пишу для аматорів про речі, в яких я сам – аматор. Якщо для написання подібних книг слід просити пробачення (мабуть, таки треба), то моє звучало б приблизно так. Часто двійко школярів можуть ліпше допомогти в труднощах навчання одне одному, аніж учитель. Якщо звертаєшся з труднощами до вчителя, то він, як ми всі це пам’ятаємо, найімовірніше, товкмачитиме те, що вже й без того знаєш, додасть цілу купу інформації, тобі непотрібної, і не скаже нічогісінько про те, що тебе бентежить. Я спостерігав це з обох сторін барикад. Будучи вчителем, я й сам намагався відповідати учням. Та інколи за виразом їхніх облич переконувався, що зазнавав поразки, як і свого часу мої вчителі. Однокласник може допомогти ліпше, ніж учитель, бо знає менше. Він і сам зовсім недавно стикався з нашими теперішніми труднощами. Експерт стикався з ними так давно, що вже й перезабув їх. Він бачить предмет цілісно, але вже в іншому світлі, тому не може втямити, у чому проблема. Експерт бачить з десяток інших незнаних учневі проблем, які мали б останнього хвилювати.

У цій книзі я пишу як аматор аматорові, розповідаючи про проблеми, які сам зустрічав, або ж про «осяяння» під час читання Псалмів. Сподіваюсь, це когось зацікавить, а то й допоможе декому із читачів-самоуків. Я не намагаюся когось повчати, а лише показую чернетку. Може комусь видатися, що я Псалми використав просто, як гачки, на які навішав низку різношерстих нарисів. Не бачу жодної шкоди в тому, що книга так і була б написана. Я не ображуся на тих, хто так її прочитає. Та, насправді, так я її не писав. Усі поміщені тут думки я відкривав, «дрейфуючи» читанням Псалмів. Іноді я тішився відкриттям, а іноді ж стикався із тим, від чого спершу радіти не міг.

Псалми писали різні поети в різні часи. Деяких із них, наскільки мені відомо, можна віднести до часів царювання Давида. Знаю достеменно: дослідники припускають, що псалом 17-ий, дещо відмінна версія якого міститься в Другій книзі Самуїла (2Сам. 22), мабуть, написав сам Давид. Деякі ж складені після «полону», так званої «вавилонської неволі». У науковій праці встановлення хронології було б на першому місці, але в такій книзі, як ця, не мушу і не маю права вести мову про хронологію.

Утім, варто зазначити, що Псалми не є ані науковим трактатом, ані навіть проповіддю. Псалми – це поезія, поезія, яку співали. Той, хто говорить про читання Св. Письма, як про читання суто «літературного явища», іноді має на увазі, гадаю, читання, яке не звертає уваги на найважливіше. Це все одно, що читати Барка[1] без жодного зацікавлення політикою або ж Енеїду, не цікавлячись Римом. Як на мене – це безглуздя. Та для належнішого розуміння Біблії її варто віднести до області літератури; її годі належно прочитати без врахування того, що різні частини Біблії належать до різних жанрів літератури. Псалми слід читати, насамперед, як поезію, з усіма її «зигзагами» та умовностями, гіперболами, скоріше емоційними, аніж логічними, висловами, що властиві ліричній поезії. Ми мусимо читати Псалми як поезію, якщо хочемо їх зрозуміти; подібно, як французьку маємо читати як французьку, а англійську – як англійську. Інакше прогледимо те, що в них є, і добачатимемо в них те, чого в них немає.

Найважливіша особливість форми Псалмів, найочевидніший елемент їх оригіналу, на щастя, «виживає» при перекладі. Більшості читачів відомо про те, що науковці називають «паралелізмом»[2]. «Паралелізм» – це сказати двічі одне й те ж по-різному. Блискучий приклад: «Але Той, Хто на небесах пробуває посміється, Владика їх висміє» (Пс. 2:4). Або ж: «випровадить, немов світло, твою справедливість, а правду твою немов південь» (Пс. 37:6). Якщо читач не второпає, що це – літературний прийом, то або шукатиме вітру в полі (що й робили декотрі з проповідників минулого), або ж силкуватиметься прогледіти різне значення в кожній половині вірша, або ж відчує-таки, що це – нісенітниця[3].

Насправді ж це – бездоганний приклад, який передає суть мистецтва. Хтось дав визначення засади мистецтва як «те саме, але по-іншому». У «кантрі-денсі»[4] ви робите три кроки, а тоді – ще три кроки. Це – те саме. Але перші три кроки – праворуч, а другі три кроки – ліворуч. Це вже – інше. Споруда може мати крило з одного боку та з іншого, але обоє творять одну й ту ж будівлю. Рима полягає в тому, що поряд перегукуються два склади, які мають одні й ті ж звуки, окрім початкових приголосних, які різняться між собою. «Паралелізм» – це характерна єврейська форма «того самого, але по-іншому». Але трапляється вона також і в багатьох англійських поетів. Наприклад, у Крістофера Марло[5]:

  • Зрізана гілка, що б мала вирости цілком прямою,
  • Спалена Аполлонова лаврова галузка,

чи в по-дитячому простій формі, використаній у різдвяній пісеньці:

  • Йосиф був старцем, стареньким був він.

Звісно, часто паралелізм – напівприхований (подібно до того, як баланс між розмірами в картині може бути дещо більш витонченим за просту симетрію). Звісно ж, інші складніші зразки можуть йти всупереч паралелізму, як у псалмі 119-му чи 107-му з його повторами. Та найважливішим для мене є сам факт існування паралелізму як такого. Дехто вважає дарунком долі, а хтось інший – мудрим провидінням Бога, те, що поезія, яка б мала зазвучати усіма мовами, зберігає в перекладі головну особливість форми.

Якщо ми хоч на дрібку відчуваємо поезію, то ця особливість Псалмів стане для нас потіхою. Навіть ті християни, що неспроможні нею потішитися, нехай її шанують; бо наш Господь, занурений у поетичну традицію Своєї країни, застосовував її залюбки. «Бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам» (Мт. 7:2). Друга половина вірша – не логічне продовження; це – відлуння першої половини з певною відмінністю. «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7). Порада дається в першій фразі, опісля ж двічі повторюється через різні образи. Ми можемо, якщо захочемо, вбачати в цьому виключно практичну і виховну ціль: Він надає безмежно вартісним правдам такої ритмічної та наспівної форми, що їх заледве чи забудеш. Та це, гадаю, – не все. Якщо великий Первообраз, який на початку винайшов та сформував світ Природи (на втіху Собі, людям, ангелам та (певним чином) тваринам), для вираження Себе умалився до людської мови, то ця мова, гадаю, неминуче і природно хоч іноді буде поетичною. Адже поезія – теж маленьке втілення, яке дає плоть тому, що досі було невидимим та нечутним. Також, вважаю, нам не зашкодить пригадати наступне: стаючи Людиною, Він прийняв на Себе солодке ярмо спадковості та дитячих вражень. Він прийняв цю поетичну форму щонайменше від Своєї Матері. «Зглянувся Він на покору Своєї рабивелике вчинив мені ПотужнийВін показує міць Свого рамена, розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого! Він могутніх скидає з престолів…». (Лк 1:48-52). Тут – той же паралелізм. (Та хіба ж це – єдина грань Його людської природи, яка показує, що Він був «сином власної Матері»? У зворушливому Магніфікаті[6] є також і дотик від суворості Дебори, якого нема в наших ніжних Мадоннах. Я впевнений, що особисте життя Святого Сімейства було багато в чому і «лагідним», і «люб’язним», але заледве чи в тому сенсі, якого надають цим словам автори [церковних] гімнів. Припускаю, у житті Сімейства був і характерний колорит, і певна суворість, і все те, що мешканці Єрусалиму вважали неотесаною галілейською говіркою).

Я не намагаюсь, звісно, навіть на своєму аматорському рівні охопити всю тему. Керуючись власним зацікавленням, на чомусь наголошуватиму, а дещо – опускатиму. Не говоритиму нічого про довгі історичні псалми. Вони для мене, з одного боку, менше важили, а з іншого – потребують, мабуть, незначного роз’яснення. А розпочну я з тих рис Псалтиря, які найбільше відштовхують. Люди мого віку мали б знати, чому. Наше покоління було виховане їсти все з тарілки. То була здорова засада дитячого харчування: спершу впоратися з несмачними стравами, а наостанок приступати до ласощів.

Працював я в основному з перекладом, який англіканці знайдуть у Книзі спільної молитви Ковердаля[7]. Навіть серед давніх перекладачів він, безсумнівно, далеко не найточніший. Звісно, сучасний пересічний науковець досконаліше володіє івритом за бідолашного Ковердаля. Але в красі, поетичності, він, а також св. Єронім, великий перекладач латиною, перевершують усіх мені відомих перекладачів. Я, звичайно, редагував та звіряв його версію з перекладом д-ра Моффатта[8].

Врешті-решт, будь-який читач побачить, що це не так званий «апологетичний» твір. Тут не намагаюся переконати невіруючих в істинності християнства. Я звертаюсь до віруючих або до тих, котрі готові в процесі читання зі своїм невірством розпрощатися. Не можна безнастанно обороняти віру, колись треба нею і живитися.

Я писав як член Англіканської Церкви, але уникав, наскільки це можливо, спірних міжконфесійних питань. В одному місці я пояснив, у чому не погоджуюся ані з римо-католиками, ані з фундаменталістами. Я сподіваюся, що не втрачу ані прихильності, ані молитви від обох сторін. Але й цього не боюся аж надто. Мій досвід показує, що найлютішими нападниками є ані вони, ані глибоковіруючі люди, а часто й не атеїсти, але саме недовірки різного покрою. Трапляються деякі освічені прогресивні старі добродії, яких ані ввічливістю не втихомирити, ані скромністю не обеззброїти. Та я, мабуть, значно надокучливіша особа, аніж мені самому це здається.


[1] Барк – Петро Львович (Людвігович) Барк (англ. Sir Peter Bark, 6 (18) квітня 1869, село Новотроїцьке Олександрівського повіту Катеринославської губернії – 16 січня 1937 м. Обань, поблизу Марселя) – російський державний діяч, видатний державний банкір, управитель Міністерства фінансів (з 30 січня 1914 року); таємний радник (з 1 січня 1915 року), член Державної Ради (з 29 грудня 1915 року), останній міністр фінансів Російської імперії (з 6 травня 1914 по 28 лютого 1917 року). З 1920 року – в еміграції в Англії. Жив у Лондоні, де вищі фінансові кола залучили його до роботи в якості експерта і радника. На цій посаді був вагомою фігурою і поступово здобув великий авторитет в урядових колах. Одночасно Барк керував лондонським відділенням Об’єднання діячів російських фінансових відомств. Автор спогадів, посмертно опублікованих у журналі «Відродження». У 1935 році отримав титул баронета Британської імперії.

[2] Як подає православний богослов А. Кураєв у статті Закон Божий і Хроніки Нарії, за часів Льюїса більшість відвідувала недільні школи, звідки могла знати про це.

[3] Можна погодитися з твердженням автора, що й справді часто паралелізм – «це сказати двічі одне й те ж по-різному». Однак таке визначення паралелізму – надто однобоке. Чимало сучасних біблістів схиляється до того, що паралелізм – це далеко не просте повторення одного і того ж. Кравченко Н.О., кандидат філологічних наук, доцент, викладач Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, у своїй науковій статті «Псалми як особливий різновид молитовних текстів» зазначає: «Існують різні класифікації паралелізму в семітській поезії. У нашій роботі використовуємо класичну схему англіканського єпископа, оксфордського професора (Oxford Professor of Poetry) і відомого граматиста Роберта Лоута (R. Lowt, Lectures on the sacred poetry of the Hebrews, London 1835, p. 450), який виокремив такі види паралелізму:

  1. Синонімічний паралелізм.
  2. Антитетичний паралелізм.
  3. Синтетичний (прогресивний або наростаючий) паралелізм.
  4. Хіазм». Н. Кравченко, Псалми як особливий різновид молитовних текстів

[4] Можемо припустити, що йдеться про шотландські бальні танці (Scottish Country Dancing).

[5] Крістофер Мерлоу чи Марло (англ. Christopher Marlowe, 26 лютого 1564 – 30 травня 1593) – англійський поет, драматург. Вважається родоначальником англійської ренесансної трагедії. Саме Марло запровадив і розвинув білий вірш, що став традиційним для цього жанру

[6] Магніфікат (лат. magnificat – звеличує, величає) – католицький гімн, в якому висловлюється радість з приводу народження Сина в Діви Марії. Написаний на текст Євангеліє від Луки 1:46-55. «У візантійському обряді співається на Утрені. Більше відомий під назвою “Величає душа моя Господа”». Спочатку магніфікат – це псалом, пізніше – багатоголосний, радісний, тріумфальний твір для солістів, хору і оркестру (наприклад, у К. Монтеверді, О. ді Лассо, А. Вівальді, Й. С. Баха та ін.).

[7] Переклад Псалмів Ковердаля (Prayer Book of Coverdale), здійснений на основі версії Лютера та латинської Вульгати, має особливе значення в історії англійської Біблії. Його переклад досі використовується в англіканській Книзі спільної молитви.

[8] Джеймс Моффатт (1870-1944) був шотландським богословом і випускником університету Ґлазґо. Він навчався у Вільному церковному коледжі в Глазго, а в перші роки своєї кар’єри був діючим служителем в Об’єднаній вільній церкві в Дандональді. Він отримав ступінь доктора богослов’я в університеті Святого Андрія у квітні 1902 року. У 1911 році його призначили професором грецької та новозавітної екзегези в Менсфілдському коледжі (Оксфорд), але він повернувся до Ґлазґо в 1915 році професором історії церкви в Об’єднаному вільному церковному коледжі. З 1927 по 1939 р. він був професором історії церкви в Союзній богословській семінарії (Нью-Йорк). Крім того, він переклав один зі стандартних перекладів сучасної англійської Біблії – Moffatt, New Translation (MNT).

Попередній запис

ХРИСТИЯНСТВО: Відповідальність християн за цей світ

Наступний запис

ІІ. «СУД» У ПСАЛТИРІ