Кульмінаційним моментом християнської духовності є містика. Містика займала місце колись тільки в буддизмі чи суфізмі, однак від часів Ісуса містика належить також до сутності християнської духовності.
Вже в Писаннях апостола Павла ми зустрічаємо містику Христа: “І живу вже не я, а Христос проживає в мені” (Гал. 2:20). Містика святого Павла пов’язана з особою Ісуса. Але вона також належить і до мудрості, яка сягає таїни Бога і сповнює нашу душу Божественним життям. Павло голосить: “Чого око не бачило й вухо не чуло ” (1Кор. 2:9).
Євангелія від Івана – це містична Євангелія. З одного боку, Ісус є учителем містики. Він відкриває нам очі, щоб ми пізнали правду, розрізняли блиск омани, яка прикриває сутність, та заглянули в саму глибину всього. З іншого боку, Ісус – Той, Хто бажає замешкати в нас: “Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього” (Ів. 14:23). Мета Іванівської містики – це поєднання в одне людини з Богом. Тож Ісус перед Своєю смертю благає: “Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав” (Ів. 17:21). Єдність, як її розуміє Ісус у Євангелії від Івана, завжди є єдністю осіб, глибокою єдністю в зустрічі та діалозі.
Перші століття християнства позначені містикою. Климентій Олександрійський вбачає в християнинові правдивого гностика, який просвітився через Христа. Григорій Ніський та Григорій Назіянзький описують християнську містику – містику споглядання. У спогляданні ми перемінюємося в образ, який споглядаємо. Святий апостол Павло в Другому посланні до коринтян писав: “Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього” (2Кор. 3:18).
Споглядання насичене істинним змістом. У спогляданні ми поєднуємося з Тим, Кого споглядаємо. Ми не можемо лицем у лице оглядати Бога, але ми можемо в нашій душі зріти Його світло. Грецька містика обертається навколо внутрішнього світла, правдивої сутності, що неначе сапфір виблискує в нас, повністю пронизана Богом. А грецька містика завжди була культовою містикою. У Літургії мають місце містичні переживання. І це містика Святого Письма. Тут бачимо містичне підґрунтя біблійних слів, і містика розвивалася завжди в ракурсі викладення Святого Письма.
Особливо містично трактувалася старозавітня Пісня Пісень, яка складається лише з любовних пісень. Однак вони розглядалися як образ відносин душі з Богом, або з Христом. В образі Пісні Пісень змальовано поєднання в одне людини з Христом.
Проте загалом трапляються також описи пережитого єднання з Богом, де особа Бога ледь видима. Тут християнські містичні переживання сильно наближаються до містики поза християнством, як от у буддизмі чи індуїзмі. Хоча і в цих переживаннях завжди зберігається відмінність між Богом та людиною. Ми маємо участь у Бозі, але ми не зливаємося з Ним в одне ціле, не стаємо єдиним сплавом з Ним.
* *
Для мене містичний шлях завжди був привабливим. І мені прикро, що з кінця XVII століття в Християнських Церквах до містики ставилися радше з недовірою. Запізнання зі східними релігіями додала мужності мені, як і багатьом іншим християнам, по-новому осмислити власну містичну традицію та самому піти містичним шляхом.
Притім для мене важливо, щоб ми сьогодні проповідували багатство християнської містики відповідною мовою. Адже, як на мене, християнська містика відповідає цілісному баченню людини, яка є водночас тілом і душею, особою, і в містичному переживанні розкриває сутність свого буття як особи. Містичні переживання перемінюють людину. Вони наповнюють її любов’ю Ісуса Христа і торкаються найглибших тайників серця. Святий Іван від Хреста описує цей досвід так: “О животворяще полум’я любові, що ніжно ранить мене аж до основ душі, життя глибинне” (цит. згідно: Steggink 907).
Правда, ми мусимо стерегтися перед двома небезпеками, коли говоримо про наш містичний досвід. Перша: справжні містики про свої переживання розповідають завжди скромно та обережно, їм відома невимовність глибокого переживання. Однак деякі особи, які сьогодні говорять про свої містичні переживання, бажають таким чином викликати інтерес до себе і вивищитися над іншими. Друга крайність – це бажання приховати власну нездатність до відносин з Богом за посередництвом містики та остерігатися справжньої зустрічі з Творцем.
Для мене містичний вимір християнської віри є важливою допомогою в питанні, як я зараджую собі зі щоденними проблемами. Містика говорить про внутрішній простір тиші, в якому в нас народжується Бог. Коли я маю зв’язок з цим простором, тоді почуваюся вільним. Тоді я не кружляю безупинну навколо своїх турбот, страхів чи ран, яких завдали мені інші люди.
У містичному переживанні цього внутрішнього простору я почуваюся цілісним та повноцінним, автентичним і співзвучним, первісним та неушкодженим. Це дарує мені здорове відчуття віддаленості від щоденних конфліктів у праці та в спільноті. Я не втікаю від конфліктів у внутрішній простір тиші. Я радше усвідомлюю з позиції цього простору. Це втихомирює конфлікти, надаючи їм відносного характеру. А мені дарує внутрішню свободу і віддаляє конфлікти від мене.
Ще один досвід важливий для мене, коли я думаю про містику. Містика – це переживання єднання в одному. Бувають хвилини, коли я почуваюся одним цілим з Богом, з самим собою, з усіма людьми. У такі миті настає кінець моїй внутрішній розірваності. Тоді страх втрачає владу наді мною. Я переживаю примирення між духом та пожадливістю, духовністю і сексуальністю, молитвою і працею. В цю мить я переживаю те, що психологія окреслює як становлення особистості, індивідуальності (С. G. Jung). Тепер я цілковитий, справжній. Це переживання, які ощасливлюють мене. Але водночас я знаю, що ці почуття – не назавжди. У наступній хвилі я знову відчуваю свою внутрішню розірваність.
Тим-то для мене важливо правильно висловлюватися про містику. Це захоплюючий шлях, шлях до істинного ставання людиною та глибокого переживання Бога, шлях єднання в одне з Богом та з усіма людьми, шлях, який дарує щастя. Але це також і тверезий, розсудливий шлях, який весь час потребує аскези, вилущування з власного “я”, очищення від усякої каламуті та затьмарень, переміни власного єства Духом Ісуса Христа.
Евагрій Понтійський переконаний, що лише контемпляція, споглядання Бога спроможні насправді зцілити душу людини (пор. Evagrius Ponticus 79). Отже, християнська містика, на думку давніх монахів, завжди була також терапевтичним шляхом, що дарує людській душі глибокий внутрішній мир і веде людину до правдивої, первісної, неспотвореної та неушкодженої її сутності.