Наприкінці минулого століття, у період 1983-1990 років, я зосередив свої думки і книги на християнській психодуховності, яка згодом поширилася по всьому світу завдяки серії книг, опублікованих видавництвом Паолін.
Вживаючи цей термін, я хочу сказати, що справжній духовний зріст можливий лише тоді, коли особа працює над особистим психологічним виміром.
Самоаналіз просто необхідний для внутрішнього очищення і розуміння духовного життя. Іншими словами, коли розпочинається шлях самоаналізу, переміни свого «я», то цілком природнім стає відчуття духовного виміру вашої особистости.
Я не збираюся стверджувати, що духовний досвід збігається з психологічним, а лише наголошую на тому, що психологічний досвід як переображення власного «я» виводить вас на шлях духовности.
Духовний вимір набагато масштабніший за психологічний, але в нього зовсім інша, хоча й в дечому подібна природа, адже він передбачає і веде до трансцендентности, це шлях до вічности.
Цей шлях аж ніяк не прямолінійний і не має чіткого поділу на етапи: тут психологія, а там – духовність. Головним є спосіб, який я назвав психодуховним.
Я вважаю, що духовний і психологічний вимір міцно переплітаються.
Так міцно, оскільки основою всього є постійне переображення власного «я».
На мою думку, без роботи над зміною власного «я» не може й мови бути про автентичний духовний зріст.
Для мене це – лейтмотив нашого життя.
Однак цього замало.
Пустивши все самопливом, ми знову потрапимо у вир лихоманки всевладдя нашого «я».
Потрібен Хтось інший, позалюдський, яким не можна маніпулювати, але від якого можна черпати безмежне натхнення, – Бог.
Гадаю, що релігія доповнює цей процес зміни, особистого переображення, вказуючи на те, чому необхідно змінюватися, і на межі, до яких ми маємо змінитися.
Тут необхідно краще прояснити дискурс, але це я зроблю в іншій книзі.
Наостанок мушу сказати, що використовую термін самоаналіз чи внутрішнє переображення, оскільки ідентифікую ці поняття не з психотерапією чи психоаналізом (які теж можуть стати в пригоді), а з кропіткою, доступною для кожного, роботою з аналізу, поглиблення, викриття виправдань, видимости, обману, лицемірства і всіх руйнівних, егоїстичних механізмів нашого «я». Ця праця з глибокого самопізнання та покращення своїх рис має стати тією модальністю, яка супроводжуватиме нас до кінця життя.
Стати стилем життя.
Це постійна праця над своїм серцем.
Болюча, але надзвичайно захоплива операція.
І, на мою думку, уникнути її неможливо.
Ця операція по зниженню рівня особистого неврозу і внутрішнього переображення насправді дуже болісна, оскільки наше «я» не дуже охоче погоджується на переміни.
Основні механізми оригінальної серцевини нашого «я» належать до сфери наших інстинктів і прагнення вижити, які цілком природні, але при цьому заважають справжньому духовному і психодуховному зросту.
Моя теорія передбачає, що коли ми наприкінці життя обернемося, щоб поглянути на пройдений шлях, то маємо побачити перехід від структури, зосередженої лише на собі, до структури, яка відкрита на інших, і цю відкритість треба довести до максимуму, який звернений на трансцендентне, тобто на божественне.
Таким чином зріст – це процес «децентралізації». Ми маємо зосередитися не на собі, а на комусь Іншому, хто є нічим не обмеженим Абсолютом: на Богові.
Лише такий поступовий прогрес через різні психологічні фази відкриває людину на любов до себе, до інших і до світу, формуючи настільки відкриту і шанобливу психодуховну особу, що дійсність одразу ж сприймається як безкорисливий дар.
Лише таким чином людська особа віднаходить свою вічність.
Знижуючи рівень неврозу, ви не збіднюєте свою особистість, а збагачуєте її, повертаючи їй ту гідність, яку вона заслуговує.
Це вхід у царство свободи.
Тобто з’являється можливість помилитися і переплутати свій невроз з чиїмось.
Зосереджена лише на собі людина живе в постійній тривозі, заганяючи себе в стан рабства, безпорадности, неволі, випускаючи з поля зору справжній сенс життя. Якщо ж ця особа зосередиться на особі Бога, то вона постійно відкриватиме для себе нові шляхи розвитку, які дозволять їй любити себе та інших.
Що більше особа є невротичною, то більше вона замкнена в собі, заблокована, мертва, невільна і позбавлена автентичности.
Вона приймає бажане за дійсне.
Друзів вона вважатиме ворогами, а смерть – любов’ю.
Згодом життя і світ виступлять проти такої особистости, вона відчує зневіру, почне страждати, але з цих страждань цілком можливо на світ вийде болісне відчуття обмежености, людської слабкости і розуміння, що для того, аби жити, потрібні всі і все: повітря, вода, їжа, інша особа та інші люди.
Тож я вірю, що справжнє життя і психодуховний зріст починається тоді, коли людина залишиться наодинці з собою, коли вона страждає, коли приймає ці страждання і долає їх, визнаючи обмеженість власного «я».
Страждання саме так і необхідно приймати.
Справжнє життя починається зі зменшення власної лихоманки всевладдя, коли відбувається перехід від ілюзорного невротичного бачення до заснованого на відповідальності та свободі світогляду.
Особисто я ідентифікую невроз із гріхом.
Лише звільнившись від егоїзму та нарцистичних претензій власного «я», моя людина може зустрітися з Богом.
Оскільки Бог, про якого я говорю, завжди поруч з нами.
Як сонце, вода і повітря, Він завжди живить людину. Але люди цього не зауважують і марно чекають, щоб Він об’явився.
А все тому, що їхні серця закам’яніли і замкнулися в собі.
Коли є мужність навернутися, змінитися, розпочати шлях психодуховного зросту, відкрити серце, сповнивши його ніжністю і привітністю, тоді й приходить Бог.
Спонтанно.
Не чекаючи, що Його покличуть.
Саме тому віра, у моєму розумінні, – це психодуховний вимір постійно обновлюваної особистости. І це оновлення проходить через дедалі більше артикульовані та інтегровані фази, які ведуть до розуміння того, що повноцінне життя неможливе в замкненому «я». А для того, щоб почуватися по-справжньому живими та цінними, необхідно створити новий центр за межами цього «я»: у загадковому, таємничому, абсолютному і люблячому Іншому – у Богові.
Чим ми можемо пишатися? Нашим розумом? Нашими успіхами чи багатством? Кожен з нас прекрасно усвідомлює, що в один прекрасний момент може захворіти і рано чи пізно помре… За таких обставин єдине, що нас може врятувати, це вихід зі свого «я» і зосередженість на Богові.
Довірити наше земне життя Богу не є обмеженням, адже це дозволить нам подивитися на своє життя з найвищої точки і побачити, як з нього зникають суперечності і роздвоєння, а замість них приходять єдність і цілісність.
Саме тому моя людина сприймає своє психодуховне життя як таке, що спрямоване на зовнішній трансцендентний вимір, завдяки якому можна зрозуміти себе по-справжньому.
Моя людина спасеться, бо живе вірою.
Моя людина знає, що вона – священне, цінне божественне створіння.
Лише завдяки вірі в Бога вона зможе подолати екзистенціяльну тривогу, слабкість і смертність.
Віра не призначена лише для деяких обраних, вона – для всіх, навіть для тих, хто стверджує, що не вірить.