Згідно з моєю теорією любови, неможливо любити по-справжньому, якщо не розпочато шлях психологічного та духовного зросту.
Від нашого рівня неврозу залежить, як, коли і якою мірою ми можемо заглибитися у світ любови, оскільки любов – це вміння.
Це не безкоштовний подарунок і вона не для всіх.
Правильніше сказати, що всі ми можемо любити, оскільки маємо певний потенціял цього вміння, але мало хто його шукає, знаходить, практикує, оскільки вміння любити йде під руку з особистим зростом.
Не плутаймо закоханість з умінням любити.
Закоханість втілює в життя свої неврози і потреби, починаючись і закінчуючись серед ілюзій.
Вона замкнена в собі.
Любов у контексті психодуховного зросту, незважаючи на те, що сягає корінням нашої тваринної складової, в якій живуть фізичний потяг, секс і задоволення, змушує забути логіку володіння, панування і перейти до привітности, відкритости, слухання та готовности послужитися іншому, відмінному від тебе.
Закоханість належить до незрілого виміру всевладдя, бажання, яке треба негайно задовольнити; а любов належить до глибокого, зрілого, свідомого виміру людини, в якому час має дуже велике значення.
Тобто для розвитку вміння любити потрібні ті ж складові, що й для багатого, творчого особистого зросту.
Адже любов є складовою логіки буття, сенсу і значення, а не володіння.
Як ви вже знаєте, сенс і значення походять з розуміння неминучости смерти і небажання це прийняти.
Усередині цієї гри між прийняттям і запереченням, присутністю і відсутністю, життям та смертю, прихована людська свобода.
Свобода жити живими.
Свобода жити мертвими.
Хочемо чи не хочемо брати участь у цій грі, всі ми вже в ній задіяні.
Нам тільки треба обрати свою роль.
Таке бачення життя передбачає, що любов не полягає в тому, аби знайти відповідного чоловіка чи відповідну дружину, адже першочерговим є рівень обраного і втіленого в життя сенсу.
А для цього необхідно глибоко пізнати себе і змінитися зсередини, а не міняти партнера.
Щоб відкрити власну правдиву ідентичність, ми повинні зрозуміти, змінити і подолати всі ідентифікації із зовнішніми моделями, постатями батьків, суспільними чи культурними діячами.
Щоразу, коли відчуєте, що вам не щастить у любові, шукайте причини цього в собі, а не в іншому.
Лише так ви зможете йти шляхом психодуховного зросту.
Я вважаю, що той, хто не може змінити свого «я», не може любити по-справжньому.
Щоб змінитися зсередини, необхідно ліквідувати прагнення проектувати на інших певні свої риси, думки, типи поведінки, негативні переживання, заперечуючи їхню присутність у собі і звалюючи їх на інших осіб.
Люди використовують проекції, щоб зберегти самоповагу і не забруднити свій імідж.
Насправді ж це ілюзія, жорстокий обман себе та інших, оскільки іншим ви приписуєте те, що боїтеся визнати в собі, віддаляючись таким чином від можливости зросту.
Без цієї внутрішньої переміни свого «я», воно не зможе очиститися, пізнати себе, зрости, подорослішати і зменшити рівень неврозу. Без цієї переміни неможливо зробити черговий крок до справжнього вміння любити.
Визнати можливість змінити себе можливо завдяки тому, що ми наділені розумом створіння, яке носить у собі божественність.
Саме вона і змушує страждати тих, хто не хоче визнати наявність у собі різних примар, вперто проектуючи їх на інших.
На жаль, саме так народжується людська злоба, зумовлена небажанням пізнати і зрозуміти свої неврози.
Взаємини, про які я говорю, це не просто стосунки двох осіб, які ідентифікуються одне в одному чи проектуються навзаєм. Або вони бавляться в любов, або ж готові до цього виклику, адже попереду складний шлях виявлення лицемірства, злости і людських неврозів.
На мою думку, кожна особа має починати цей шлях до своєї справжньої ідентичности самотужки.
І лише після того, як досягне певного рівня самопізнання, вона може заводити подружні стосунки.
Подружжя і шлюб це місце взаємного братерського виправлення, практика, яку використовували контемплятивні монахи, коли інший заохочує тебе змінитися, переобразитися, ставати щораз свідомішим і зрілішим.
На відміну від тих, хто переживає подружжя лише як місце задоволення своїх потреб, ми маємо бачити в цих взаєминах можливість того, щоб позбутися і подолати ці потреби.
Той, хто сприймає шлюб як нагоду для задоволення нереалізованих прагнень, особливо прагнення любови, це людина, яка закохана в ідею любови, а не у свого партнера! Скільки жінок і чоловіків переконані, що вони люблять завдяки своїй доброті, співрозумінню, ніжності, але робота справжньої любови не обмежується видимістю доброти, а входить в іншу сферу – самопізнання.
А воно не є ані добрим, ані поганим, адже це просто – пізнання.
Скільки разів я бачив, як пари цілуються у всіх куточках світу, але якби любов обмежувалася лише такими публічними проявами, то розлучень мало би бути менше, чи не так? Про що ж тоді йдеться? А про те, що навіть найгарніші сцени мають триматися на чомусь стійкішому і серйознішому.