П’ятнадцятий розділ Євангелія від Луки є одним з найгарніших у Новому Заповіті: у ньому зображено співчуття Ісуса Христа до грішників, яке висвітлюється в трьох притчах. «Притчі про милосердя» (про віднайдену вівцю, про віднайдену драхму і про співчутливого батька) слідують одна за одною. Та все ж дві перші варто відокремити не лише тому, що третя набагато відоміша, а радше через їхні різні завершення. Тоді як перші дві притчі закінчуються святкуванням, третя змушує затамувати подих: у ній не сказано, чи старший брат таки приєднується до святкування на честь повернення молодшого, чи йде собі своєю дорогою.
«Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його. Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть. А Він їм розповів оцю притчу, говорячи: Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену. Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!…
Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не знайде? А знайшовши, кличе приятельок та сусідок та каже: Радійте зо мною, бо знайшла я загублену драхму! Так само, кажу вам, радість буває в Божих Анголів за одного грішника, який кається» (Лк. 15:1-10).
Різні категорії грішників
У часи Ісуса вирізняли чотири категорії грішників: фізичні, расові, соціальні і моральні. Він, схоже, підтримував стосунки з усіма згаданими. Перша категорія – фізична – зобов’язана своїм існуванням уявленню про те, що будь-яка фізична вада пов’язана з гріхом. Хвороби вважали наслідком гріха, а не природним станом. Коли Ісус оздоровлює сліпонародженого, то учні Його питають, чи сліпота залежить від гріха самого недужого, чи від гріха його батьків (Ів. 9:1-2). Окрім пов’язування гріха з недугою, палестинці вважали, що будь-яке чудо потрібно надолужувати очищенням у Храмі, оскільки лише Бог може відпускати гріхи. Ісус бере на Себе право очищати від гріха, зокрема, у випадку, коли зцілює розслабленого, спущеного до Нього через дах будівлі (Мр. 2:1-12). Цей учинок сприймали як богохульство, котре згіршує присутніх.
Друга категорія грішників – расова: чужинців уважали грішниками, оскільки вони не дотримувалися Закону, обов’язкового в юдейській традиції. До такої категорії належали самаряни і погани, котрі жили в Палестині. Підпорядкування Мойсеєвому Закону дозволяло звільнитися від цієї форми гріха. Саме тому поганам забороняли входити в єрусалимський Храм, і вони були зобов’язані дотримуватися меж святості місця під страхом каменування, щоб не осквернити святині.
До расового критерію «грішності» додається соціальний, який стосувався збирачів податків чи митників, слуг імперської влади. Подібно до лихварів, митникі жили з відсотків, накладених на податки. Собі в учні Ісус обирає Леві, сина Алфея, якого запрошує йти за Ним, коли той «сидить на митниці». Щоб підкреслити відновлення репутації цієї групи грішників, Ісус розповідає притчу про митника і фарисея в Храмі (Лк. 18:9-14), на якій ми ще зупинимося.
Остання категорія грішників – етична і охоплює лихварів та повій. Ми мали змогу зауважити, що жінка, яка в домі Симона омиває ноги Ісусові, – грішниця. Самарянка, з якою Ісус зупиняється порозмовляти, мала п’ятеро чоловіків і живе зі ще одним, і він їй не чоловік (Ів. 4:1-30).
Ісус вважає, що Він посланий зцілити рани всіх грішників без жодного винятку. Очевидно, через це Його звинувачують у тому, що Він – грішник (Ів. 9:24-25), який живе з грішниками. Але чуда спростовують таке звинувачення. Адже грішник не може чинити чудес, які Він чинить: притчі пояснюють причини, чому Ісус відвідує грішників.