Ісус не перший, хто обирає метафору вівчарства, щоб говорити про стосунки між пастирем і вівцями. Пророк Єзекіїл розповідає розлогу притчу, скеровану проти пастирів Ізраїлю, з якої міг почерпнути натхнення Ісус для Своєї притчі: «Я буду пасти отару Свою, і Я їх покладу на спочинок, говорить Господь Бог. Загинулу вівцю відшукаю, а сполошену поверну, а поранену перев’яжу, а хвору зміцню, а ситу та сильну погублю, буду пасти її правосуддям!» (Єз. 34:15-16).
Однак Ісусова притча містить парадокс! У ній змальовано пастиря, що має сто овець, з яких одну губить; він залишає дев’яносто дев’ять у пустелі і йде шукати одну загублену. Коли ж знаходить, то кладе її собі на плечі, приносить додому, скликає друзів і запрошує радіти з ним. Парадокс полягає в запитанні, яким Ісус описує дію пастиря. Всупереч запитанню, за яким будь-хто зробив би такий вибір, насправді ніхто б не залишив дев’яносто дев’ять овець у пустелі, щоб піти шукати одну загублену: є ризик залишитися без дев’яносто дев’яти овець, покинутих у пустелі, і немає певності, що знайдеться та єдина.
Парадоксальна поведінка пастиря вказує на причину поведінки Ісуса: ті, які вважають себе безгрішними чи претендують на безгрішність, є немов дев’яносто дев’ять овець, полишених на самих себе, без пастиря. Загроза уподібнює ці дев’яносто дев’ять овець у пустелі та загублену вівцю і різнить їх однією суттєвою відмінністю: ту, що загубилася, необхідно йти шукати, а інші, як вважається, перебувають у безпеці.
Радість прив’язує притчу до життя: коли знаходиться загублена вівця, то це приносить радість пастирю і Богові, які більше тішаться через наверненого грішника, ніж через дев’яносто дев’ять праведників, які не мають (чи плекають ілюзії, що не мають) потреби в наверненні. Зворушує те, як Ісус розуміє навернення: воно є плодом не людини, що навертається, а діянням Бога, Який шукає того, хто загубився. Навернення завжди відбувається під дією благодаті, дарованої тим, хто кладе собі на плечі віднайдену вівцю і повертається додому; оскільки ж навернення походить від благодаті, то ним необхідно ділитися з іншими. Фарисеям і книжникам пропонується вибір: або розділити радість навернення, яке даровано митникам і грішникам, або перешкоджати їй, самовпевнено наполягаючи на тому, що можна залишатися в пустелі, як стадо без пастиря, під владою небезпеки.
Отже, людський фактор навернення є важливим, принаймні тому, що люди не настільки покірні, як вівці. Однак притча не вдається до моральної оцінки: ні щодо дев’яносто дев’яти овець, ні щодо віднайденої вівці. Іншими словами, не потрібно губитися, щоб нас знаходили, і не треба залишатися в пустелі, щоб Бог нас не шукав. Всі ці дії виконує пастир, а не вівці; щоб наголосити те, що навернення походить від Бога, додано притчу про драхми.
Господиня і віднайдена драхма
Немислима ситуація з пастирем та його вівцями набуває більшої природності у випадку з господинею, яка губить одну драхму і скеровує всі свої старання на її пошуки. Коли жінка її знаходить, то збирає своїх подруг і сусідок та закликає їх радіти разом з нею, бо вона знайшла загублену драхму. Завершення притчі однакове: між ангелами Божими панує радість через одного грішника, який кається. При першому прочитанні здається, що ці дві притчі мають однаковий зміст: сотні овець відповідають десять драхм, а до заблуканої вівці прирівнюється загублена драхма. Насправді ж тепер увага зосереджується на стараннях, яких докладає жінка для пошуків загубленої драхми, значно менш вартісної, ніж одна вівця. У часи Ісуса одна драхма вартувала стільки ж, як динарій – день найманої праці.
Незважаючи на відносну цінність однієї драхми, господиня цілком викладається, щоб її знайти. У притчі не уточнюється соціальний статус жінки, адже в разі її убогості можна було би пояснити такі зусилля для віднайдення загубленої драхми. Увага радше зосереджується на ретельних пошуках і на розділеній радості від того, що загублена драхма знайшлася. Зусилля і радість надають реальної цінності цій монеті, а не сама драхма з її номінальною вартістю.
Монета – це неживий предмет; і цим ще більше підкреслено зміст навернення не як людської відповіді, а як діяння, наповненого благодаттю Божою. Найкоротша із притч про милосердя не пов’язує загублену монету з іншими, як натомість пов’язує заблукану вівцю із дев’яносто дев’ятьма іншими, а молодшого сина – зі старшим. Господиня шукає драхму, бо вона є вартісною сама по собі, а не в зіставленні з іншими драхмами. Якби був лише один грішник, то й тоді вартувало би шукати його, знайти і тим радіти.