Яким чином успішно звіщати Христове спасіння в цьому новому культурному контексті? Простір і час, дві координати, в яких розвивається життя людини на землі, зазнали такого різкого розширення і прискорення, що навіть у віруючого йде обертом голова. «Сім небес» стародавньої людини, мало що вищих одне від другого, так швидко стали сотнею мільярдів галактик, кожна з яких охоплює сотню мільярдів зірок, віддалених одна від одної мільярди світлових років. Чотири тисячі біблійних років від створення світу стали 14 мільярдами…
Гадаю, що віра в Христа не лише витримує цей удар, але й дарує тому, хто вірує в Нього, можливість почуватися в цих розширених масштабах всесвіту як вдома, вільно і радісно, «як дитина на руках у матері».
Віра в Христа дає нам спасіння насамперед від неосяжності простору. Ми живемо у всесвіті, обсягу якого ми більше не спроможні ні уявити, ні встановити, і який продовжує без кінця поширюватися, гублячись у безконечності. Ми не перші маємо це відчуття гнітючої несумірності. Багато століть тому псалмопівець приголомшено скрикував: «Коли на небеса спогляну, твір Твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш?» (Пс. 8:4-5) «Думаючи, яка коротка тривалість мого життя, – пише Паскаль в одній зі своїх Думок, – що губиться у вічності, яка йому передує і яка слідує за ним, або який мізерний простір, що я займаю чи що навіть можу бачити, повержений в безодню неозорого безмежжя просторів, які мені невідомі, і який невідомий я, я проймаюся жахом».[1]
Але не це сьогодні найбільше впливає на свідомість звичайних людей. Найбільше впливає той факт, що на самій землі з появою масових комунікацій простір навколо людини раптово розширився, змусивши її почуватися ще меншою і менш важливою, немов загублений актор на безмірній сцені.
Кожної хвилі кіно, телебачення, Інтернет виставляють перед нашими очима те, чим ми могли б бути, але не є, те, що роблять інші, але не ми. Із цього зроджується почуття зневіри і невдоволення та пасивного примирення з власною долею або навпаки – одержимого стремління вирватися з анонімності й привернути увагу інших. У першому випадку людина живе відблиском чужого життя і з повноцінної особи перетворюється лиш на чийогось поклонника чи фана; у другому – усе її життя зводиться до кар’єри.
Віра в Христа звільняє нас від необхідності прокладати собі шлях, будь-якою ціною перевищувати свої межі, щоби стати кимсь; звільняє нас навіть від заздрощів великим, примирює нас зі самими собою і з місцем, яке ми займаємо у світі, дає нам можливість бути щасливими і вповні реалізованими там, де ми перебуваємо. «І Слово стало тілом, і оселилося між нами!» (Ів. 1:14) Бог, уся безконечність, прийшов і повсякчасно приходить до тебе там, де ти перебуваєш. Прихід Христа у воплоченні, що впродовж століть залишається живим завдяки Євхаристії, чинить будь-яке місце першим місцем. З Христом у серці людина почувається в центрі світу, навіть перебуваючи в найбільш глухому селі на землі.
Цим пояснюється те, яким чином велика кількість віруючих, чоловіків і жінок, можуть жити, нікому невідомі, займатися найскромнішим ремеслом на світі, або й взагалі зачинитися в затворному монастирі, і почуватися при цьому найщасливішими і найбільш реалізованими людьми на землі. Одна з таких затворниць, Блаженна Марія від Розп’ятого Ісуса, відома під іменем Маленька Арабка через своє палестинське походження і низьку статуру, повернувшись на своє місце після святого Причастя, пошепки проказувала в собі: «Тепер я маю все, тепер я маю все».
Сьогодні нового значення набирає для нас той факт, що Христос не прийшов у сяйві, могутності та величі, а пришов малим та убогим; факт, що Він вибрав за матір «покірну служницю», яка жила не в одному з тодішніх метрополітенів, у Римі, Александрії чи навіть Єрусалимі, а в якомусь загубленому селі в Галилеї, займаючись покірливим ремеслом столярства. У тій хвилі справжнім центром світу, як ми сьогодні знаємо, не був ні Рим, ні Єрусалим, а Вифлеем, «найменше містечко Юди», а після нього – Назарет, містечко, про яке говорили, що з нього не може нічого доброго походити.
Те, що ми говоримо про суспільство загалом, стосується тим більше нас, людей, посвячених Церкві. Впевненість, що Христос перебуває з нами, де б ми не були і яку б роботу не виконували, звільняє нас від одержимого бажання просуватися в кар’єрі, займати все вищі й вищі місця. Ніхто не може сказати, що йому абсолютно чужі такі природні почуття і бажання (проповідники поготів!), але думка про Христа допомагає нам хоча би розпізнати їх і боротися з ними, щоб вони не стали домінуючим мотивом наших дій. Чудесним плодом цього є мир.
[1] B. Pascal, Pensieri, 205, Brunschwicg.