Друга сфера, де можна досвідчити Христове спасіння, – це час. Із цього погляду наше становище не так вже й помінялося в порівнянні зі становищем в часи апостолів. Проблема залишається та ж сама і називається вона смерть. У першому посланні апостола Петра Христове спасіння порівнюється зі спасінням Ноя в часи потопу (1Пет. 3:20 і наст.). Але є потоп, який відбувається у світі безупинно: це плин часу. Мов ріка в час повноводдя він затоплює усе й затягує усіх, покоління за поколінням, у велике море невідомого.
Сьогодні є відомі психологи, які бачать у відмові від смерті справжню спонуку всієї людської діяльності, так що статевий інстинкт, який в основу всього ставить Фройд, є лиш одним із її проявів.[1] Біблійна людина втішала себе переконанням, що вона продовжить життя в потомстві; поганська людина, – що продовжить життя в славі: «Non omnis moriar, я не помру цілком, – говорив Горацій. Exegi monumentum aere perennius, я здвигнув (своєю поезією) монумент, триваліший від бронзи».
Сьогодні, натомість, наголос ставлять на продовженні життя у своєму виді. «Виживання окремого індивіда, – пише Моно, – не має жодного значення для утвердження виду; це залежить від здатності дати життя численному потомству, спроможному в свою чергу вижити і теж видати потомство».[2] Це варіант марксистського світогляду, основаного цього разу не на діалектичному матеріалізмі, а на біології, але як в одному, так і в другому випадку надія на продовження життя у своєму виді виявилася недостатньою, щоб вгамувати страх людини перед смертю і небажання припиняти існування в цьому житті.
Ось як філософ Мігель де Унамуно (що теж був «світським» мислителем) відповідає товаришеві, який дорікав йому за пошуки вічності, так мовби це було гординею і високодумством: «Я не кажу, що ми заслуговуємо на потойбічність, чи що її доводить нам логіка, я лиш кажу, що вона нам потрібна, заслуговуємо ми її, чи ні, і все. Я кажу, що те, що проминає, не задовольняє мене, що я прагну вічності, і що без неї мені все байдуже. Без неї життя більше не приносить радості… Надто просто казати: “Треба жити, треба вдовольнятися цим життям”. А хто не вдовольняється?»[3] Не любить життя не той, хто бажає вічності, – говорив той самий мислитель, – а той, хто не бажає її, оскільки він так легко погоджується з думкою, що воно мусить припинитися.
Що може сказати на все це християнська віра? Просту і грандіозну річ: смерть є, і вона є найбільшою з наших проблем, але Христос переміг смерть! Людська смерть більше не є такою ж самою, як раніше, – відбулася вирішальна переміна. Смерть втратила своє жало, немов змія, чия отрута тепер спроможна хіба що приспати свою жертву на якусь годину, але не вбити її. Смерть більше не є муром, об який все розбивається; вона є переходом, себто Пасхою. Вона є «переходом до того, що не переходить», як сказав би святий Августин.[4]
Адже Ісус – і в цьому полягає велика християнська новина – не помер лише за Себе, Він не просто залишив нам приклад героїчної смерті, як Сократ. Він здійснив щось інше: Він «один умер за всіх» (2Кор. 5:14), – каже святий Павло і повторяє: «за всіх зазнав смерти» (пор. Євр. 2:9). «Хто в Мене вірує, навіть коли помре – житиме» (Ів. 11:25). Це такі надзвичайні твердження, які якщо не змушують нас кричати з радості, то лише через те, що ми не сприймаємо їх достатньо серйозно та достатньо дослівно, як це мало б бути.
Християнство не прокладає собі шлях в свідомості людини страхом перед смертю; воно прокладає собі шлях Христовою смертю. Ісус прийшов, щоб визволити людей від страху перед смертю, а не щоб помножити його. Божий Син взяв на Себе наші плоть і кров, «щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, і визволити тих, що їх страх смерти все життя тримав у рабстві» (Євр. 2:14-15).
Доказом того, що це не просто «самовтішна ілюзія», є, крім Христового воскресіння, той факт, що віруючий уже зараз, у моменті, коли вірить, має часткове відчуття цієї перемоги над смертю. Минулого літа я проповідував в одній англіканській парохії в Лондоні. Церква була заповнена молоддю, хлопцями і дівчатами. Я говорив про воскресіння Христа, і в певному моменті, коли я вже виклав усі аргументи на його підтримку, мені спало на думку звернутися до присутніх із запитанням: «Хто з вас чується, що може сказати, як сліпороджений: “Я був сліпим, а тепер бачу” або: “Я був мертвим, а тепер живу”?» Я ще не встиг закінчити запитання, як піднявся цілий ліс рук. У декого з них за плечима були роки наркоманії, тюрми, безнадійного життя і спроб самогубства; в інших навпаки – блискуче розпочаті кар’єри у сфері бізнесу та шоу.
Одного дня незадовго перед своєю смертю Іван Павло II перед близькими, які висловлювали тривогу за його майбутнє і за його здоров’я, піднісши голову на своєму кріслі на коліщатах, несподівано повторив глибоким голосом слова Горація: Non omnis moriar, я не помру зовсім. Але на його устах вони вже мали зовсім інший зміст. Це була впевненість, що він продовжить життя не просто в людській славі, а в Бозі.
[1] Пор. Е. Becker, Il rifiuto della morte, Ed. Paoline, Roma 1982.
[2] J. Monod, Il caso е la necessitá, цит.
[3] М. de Unamuno, Cartas a J. Ilundain, в Rev. Univ. Buenos Aires, 9, c. 135-150.
[4] Св. Августин, In Evangelium Joannis Tractatus, 55, 1.