Але в нас є й сьогодення.
Ми приймаємо страждання не як удари долі. Бо віримо не в сліпу долю, а в Суддю, у Того, Хто праведно судить і вирікає долю, і навіть не в Суддю, а в люблячого Батька, з рук Якого ми отримуємо випробування. Адже потрібна божественна «міра страждання»: її знає тільки Бог.
І «Той, Хто покладає на нас тягар щоденно, Він же і рятує нас». «Бо Він рану завдасть і перев’яже, Він ламає й вигоюють руки Його!» (Йов 5:18).
Він допомагає нам зносити страждання, даючи нам Свою благодійну силу. Ось звідки непереможність і невтомність віруючої людини.
У той час як сили і найсильнішого зважені й виміряні, сили віруючого хто може полічити, якщо вони містяться в Тому, Хто створив всесвіт, Хто не стомлюється і не знемагає!
«І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли».
Ось де таємниця невичерпної сили та прагнення до добра у всіх цих героїв віри, починаючи від Мойсея і ап. Павла і закінчуючи такими, як Лівінгстон, який з компасом і Євангелієм у руках і в серці пробивається крізь дикі ліси південної Африки на відстані в тисячі верст, оточений ворожнечею і наклепами з боку работорговців.
Вони були серед людей самотніми, але ніколи не були самі. «Не лякайсь, тільки віруй». «Не бійся, з тобою бо Я». «Моє око вважає на тебе!». «Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас!», – говорить Христос Своїм учням.
Молитва, як реальне спілкування з живим Богом, давала їм постійний прилив сили.
«Господь Бог допоможе Мені, тому не соромлюся Я, тому Я зробив був обличчя Своє, немов кремінь» (Іс. 50).
Молитва переносить свідомість з маленького «я» на велике «Ти», здіймає над жалюгідною видимістю в духовний, неосяжний світ, де панує Бог (див. Пс. 76, яким особливо зміцнювався у хвилини пригнічення друг знедолених дітей Георг Мюллер; у цьому псалмі пригнічення перетворюється на стан торжествуючого захвату з того моменту, коли душа людини переводить свій зір зі свого «я» на Бога).
Через віру в Бога людина знаходить шляхи до природи, цієї великої втішниці людини. Через Творця вона приходить до спілкування із створінням.
Оскар Уайльд, перебуваючи у в’язниці, під впливом Євангелія повірив у духовний, «містичний» початок у житті, і у зв’язку з цим він говорить наприкінці свого твору «De profundis»:
«У суспільстві, як воно утворене, немає місця для мене. Але природа, чий лагідний дощ однаково зрошує правих і неправих, має для мене дерева в горах, де я можу сховатися, і глухі полонини, у чиєму мовчанні я буду спроможний ридати неприховано.
Вона увінчає ніч зорями, аби я міг блукати в темряві, не спотикаючись, і пошле вітер занести сліди моїх ніг, щоб ніхто не міг переслідувати мене: вона очистить мене у великих водах і зцілить мене гіркими травами».
Жива віра через молитву не тільки дає сили зносити скорботу – вона перетворює страждання на радість силою любові.
Коли ми страждаємо за улюблене, то любов заглушає в нас біль.
Чим більше ми пізнаємо любов Христа до нас і Його світлий, досконалий Образ, тим сильніше запалюється в душі відповідна любов, жага життя своє покласти за Нього.
І особливо думки про Його страждання підтримують втомлену душу.
Тому і говорить апостол: «Тож подумайте про Того, хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не знемоглись, і не впали на душах своїх. Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха». Адже Він, «замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором» (Євр. 12:2,3). «Я це зробив для тебе, що ж ти зробив для Мене?» – написано на одній з картин Розп’яття Христа.
Біля хреста, де Його розіп’ято, ми починаємо розуміти таємницю страждань, ті проблеми, що їх неможливо розв’язати холодним розумом. Він нагадує про ту любов, яку не можна зрозуміти, але потрібно прийняти… про ту таємницю Божественної Любові, перед якою «нехай мовчить усяка плоть…»
І той, хто приймав цю любов і у відповідь на неї зрікався себе, радів зі страждань і самої смерті заради Христа.
У чаші насолод цього світу є гіркота на денці. Світ маскує свої принади квітами радощів, за якими чаїться змія – і вона, рано чи пізно, вжалить і отруїть смертельним трунком.
Між тим у самих стражданнях за Христа є радість.
Нещодавно я бачив у Дрезденській галереї картину, на якій зображено смерть св. Севастіяна.
Юнак, прив’язаний до дерева. Він вражений стрілами, але в очах його, звернених до неба, відбивається одухотворений спокій, що переходить у захват. Любов до Христа перетворила ці пернаті стріли на крила, що ними душа піднесена горі. «Міцна, як смерть, любов».
От схилена перед катом юна Катерина (на полотні Луки Кранаха). Її всю поглинула неземна радість чекання переходу в небесний світ: удар меча розітне останню перешкоду, що відокремлює її від споглядання Небесного Нареченого.
Такі факти мають місце і за наших днів.
Кілька років тому в одному селі в Україні група молоді проповідувала Євангеліє.
Прибулий туди загін анархістів-махновців почав вимагати припинення проповіді – і в наслідок непокори юні свідки Христа були мученицькі страчені.
Одна з них, дівчина вісімнадцяти років, за словами очевидців, йшла до місця страти з посмішкою піднесення на обличчі. Вказуючи на небо, вона немов би говорила: «Я йду додому…» Їй відтяли голову як і іншим.
Наш сучасник, «Апостол Індії», Сундар Сін, який пройшов на Тибеті та в Індії через найжахливіші страждання за Христа, свідчить, що страждати за Христа – радість, що відчуваючи зовнішнє страждання, він «був на небі».
Коли папа Урбан V висловлював Катерині Сієнській свою стурбованість через те, що йому, можливо, доведеться вмерти страдницькою смертю від рук ворогів, ця благочестива й пряма жінка сказала: «Святий отець, ви – не такого ще святого життя людина, щоб вам посісти страдницького вінця».
Ось чому Гус зі співом псалму сходив на вогнище: любов перетворила його на вогненний престол.
Троє підлітків у палаючій печі залишилися неушкодженими – згоріло тільки мотуззя, що ним вони були зв’язані.
Тільки в християнстві можливі слова, що їх говорить ап. Павло:
- «Нам завдають прикрощів, а ми завжди радіємо».
- «Буду хвалитись своїми немочами».
Якось один із сповідників Євангелія в Росії відбував з Москви після тривалого ув’язнення в тяжке заслання на далеку північ. Його друзі прийшли вночі на вокзал, бажаючи хоча б поглянути на нього в останній раз, бо побачення не було дозволене. Він побачив їх здалеку, і коли його заводили у вагон, він встиг гукнути їм одне слово: «Радійте!»
Істинно, віруючий в Ісуса Христа, Сина Божого, «перемагає світ» і вміє «здобувати дорогоцінне з непотрібу».
Давній вчитель Церкви Ориген, згідно мізерних наукових здогадок свого часу, говорив, що перлина утворюється в глибинах моря «від співрозчину блискавки з водою».
Застосовуючи цей образ до Євангелія, ми справді можемо сказати, що Христос звів з неба на землю блискавку, вогонь якої, співрозчиняючись із скорботою людини, перетворює сльози журби на перли дивовижної краси.
Тому Франціск Ассізський говорив, що ангели заздрять людям, бо їм не дано страждати за Бога.
І тому Христос сказав: «Блаженні вигнані за правду», бо за правду можна бути вигнаним лише з царства неправди; і ніяка сила «не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі».
«Страждай з Євангелією за силою Бога», – пише апостол з в’язниці своєму юному соратнику Тимофію.
І ті, хто переживав ув’язнення за сповідання Євангелія, знають з власного досвіду, що з Христом і у в’язниці – воля, а без Хреста і на волі – тюрма.