«Кому сповім журбу мою?»
Щоб бути зрозумілим людям, досить мати право сказати: «Я людина, яка випробувала горе».
Але щоб їм справді допомогти, потрібно мати право сказати: «Я людина, що знайшла радість життя через Ісуса Христа» (бо тільки через Ісуса Христа відкривається радість довершена).
Адже на страждання людей потрібно відповісти співстражданням.
Люди потребують не стільки роз’яснення своїх страждань, скільки доброзичливості і співчуття, яке може підняти знеможеного і оживити його душу.
Адже страждання – це «рана, з якої бризкає кров, тільки-но до неї доторкнеться рука інша, ніж рука любові» (Уайльд).
У цьому світі, на шляху з Єрусалима до Єрихона, з горішнього світу в нижній, лежить пограбована розбійниками людська душа.
Чим відповімо ми на її стогін? Чи пройдемо повз, як той священик і той левит, що поспішали до Єрусалима і, можливо, задовольнилися тим, що створили молитву за страдника?
Згадаймо, що зробив милосердний самарянин.
Він змастив рани бідолахи єлеєм і вином, відвіз його до гостиниці і подбав про його майбутнє.
Він такий потрібний, єлей чуйності, що пом’якшує біль скорботної людини нашого часу; можливо, це буде підбадьорливе слово, можливо, тільки мовчання, уважне й чуйне ставлення – тому що іноді людині буває потрібним тільки розповісти, сповідати, виплакати комусь своє горе.
На це здатна лагідна жіночість, вкладена в душу людини. Вона вміє промовити не сувору настанову друзів Йова «тебе Бог покарав», але слово співчуття.
«Жаліти людину потрібно», кожного, і того, хто глибоко пав.
Адже кожна грішна людина – «це теж ти!»
Але саме людину треба жаліти і любити, а не гріх її – хворого, а не його хворобу.
Тому правий був один письменник, який іронічно вигукував: «Добрі… Вони світ згубили!..»
І чи не відчувається ще в Старому Заповіті гнівне викриття фальшивої доброти облудних пророків, що приходять з «м’якими словами»: «Все на краще!» Так полюбляють говорити і сучасні доброзичливі проповідники, які замість того, аби рішуче вилучати гинучих з болота гріха, люб’язно «потискують їм руки». Вони забувають, що тільки «тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28).
Євангельська допомога ллє на рани не тільки єлей, але й вино, щоб запобігти їхньому загноєнню, дезінфекувати. Це мужній бік Євангелія.
Воно втішає людину, але в той самий час побиває її гріх. Воно не пручається лихому, але до крові воює проти зла, проти гріха. Воно поєднує жіночу м’якість з мужньою твердістю, без якої перша вироджується в загибельну розслаблюючу сентиментальність.
Воно бореться з людиною за людину.
Це не опіум, що одурманює людину, а, часом сувора, любов.
Христос говорить до грішниці: «Не засуджую й Я тебе…» І в цій доброті – єлей. Але далі Він додає: «Іди собі, але більш не гріши!» – це вино, що збереже від загибелі.
«До одних, хто вагається, будьте милостиві… а до інших будьте милосердні зо страхом».
Так, у цей світ, що лежить у злі та скорботі, не можна йти без Христових вина та єлея.
А з Христом можна йти й до самого вертепу розбійників, у полонину скорботи, можна жити у світі. Буває, одне лише слово Євангелія, сказане з вірою, приносить силу і повертає до життя.
Пам’ятаю, помер у знайомій мені родині єдиний син: він втопився під час купання. Мати, вбита горем, звернулася до мене біля його труни з запитанням: «Скажіть, мій Боря живий?» – «Якби я стверджував це, що дадуть вам мої переконання? Але я нагадую вам слова Самого Христа: «Бог не є Богом мертвих, але живих, бо в Нього всі живі».
Ці слова Христа підтримали її віру і повернули їй душевну бадьорість.
У в’язниці я зустрівся з одним смертником, засудженим за численні вбивства до страти. Його звали Соловей-розбійник (справжнє прізвище його було Соловйов).
Коли зникла надія на помилування, звична енергія почала полишати його. Страх перед майбутнім, тривога, усвідомлення провини і справедливості покарання, що він підтверджував і сам, стали гнітити його. Водночас він був неписьменний і майже нічого не знав з Євангелія. Я розповів йому, як міг, про всепрощення Христа, скориставшись і тим, що на грудях у нього було витравлене черню велике розп’яття і картини помилування пропащого сина та про розбійника на хресті. Останнім разом я приніс йому малюнок, на якому був зображений Христос і юнак, що, каючись, припав Йому до грудей. Я запитав його: «Хто це?» – «Це Христос…» – «А другий хто?» – «Не знаю!» Я сказав: «Це Соловйов!» Тоді він розхвилювався, очі його засяяли. Він схопив малюнок, стис його в руці й вигукнув: «Це мій мандат. З ним я завтра піду на смерть!» Так Євангеліє перемагає страх смерті.
Але воно ж перемагає і страх життя.
Там же була одна інтелігентна людина, що сиділа за відмову від військової служби через моральні переконання. Вимагаючи свободи, цей чоловік оголосив смертельне голодування. Сім діб він не їв і не пив. Намагався покінчити з собою.
Ми вдвох з одним добрим священиком (оптинським монахом) намагалися його заспокоїти і підбадьорити.
Більш за все подіяла на нього згадка про стару матір, яка, звичайно, не знесе удару.
У вирішальну хвилину, відчуваючи несхитність його рішення покінчити з собою (він вже перевіряв гак, пригвинчений до стелі), я запитав у нього, чи звертався він до Бога з молитвою?
Він сказав, що релігія – це марновірство, яке суперечить його розуму. Я настійливо просив його і залишив йому написану на папері коротку молитву: «Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного».
Наступного дня на прогулянці (він мав ще силу гуляти й спілкуватися, незважаючи на повне виснаження від голодування) він був пожвавлений і веселий.
«Я прочитав вашу молитву… признатися, здебільшого з поваги до вас. Ви з о. Георгієм вчора зробили підкоп любові до моєї душі».
Того ж дня прийшло повідомлення про його визволення. Він став приймати їжу, швидко одужав, знайшов роботу. Потім ми бачились ще кілька разів.
Справа, звичайно, не в тім, аби бути начотником і наводити лише тексти з св. Писання. Тільки живе Євангеліє, яким ми живемо і яке рятує нас самих щоденно і щогодинно, може звучати як живе, зціляюче слово в наших вустах.
Люди, страждаючі й розгублені, жадають Євангелія радощів, що відкриває нам бездоганну волю Отця, жертовну любов Сина і благодатне віяння Духа Втішителя.
Книга Слова Божого розсувала стіни шліссельбургських казематів, де потерпали декабристи. Один з них, Батенков, засвідчує у своїх спогадах, що 20-річне одиночне ув’язнення не позбавило його розуму завдяки читанню Біблії.