У розмовах про старих людей все ще є багато непорозумінь та стереотипів. Спробуймо дослідити кілька з них.
Найпоширенішим є погляд, що особи похилого віку розумово повертаються до фази дитинства, отож, до них треба ставитися як до дітей, капризних і марудних. Якщо таке здитиніння має означати, що люди похилого віку стають простими, беззахисними, спонтанними, у багатьох ситуаціях потребують допомоги, часом прагнуть прояву почуттів, а особливо ніжности, то тоді такий погляд цілком слушний.
Також правдою є те, що старі люди часто скаржаться на неіснуючі хвороби або ж перебільшують, коли йдеться про справжні недуги, щоб звернути на себе увагу і не почуватися настільки покинутими. Вони використовують неправду як своєрідний захисний механізм перед брутальними вчинками, жертвами яких часто стають. Особи похилого віку також часто поводяться по-дитячому, щоб якось відреагувати на неувагу, нерозважливість та нечувані занедбання близьких.
Однак старі люди не є дітьми, і тому до них не можна так ставитися. Це через інших вони поводяться так, а не інакше, особливо тоді, коли потрапляють до будинків спокійної старости, де їх звільняють від будь-якої відповідальности. Таке існування робить їх повністю залежними, пасивними, хтось інший вирішує всі їхні справи, з якими вони могли б упоратися і самостійно, хоча й набагато повільніше. Старих людей також беруть під опіку й тоді, коли до цього немає жодних підстав, їхня автономність обмежена, у них немає можливости будь-якого індивідуального вибору.
Слова стають останньою краплею. Немає нічого нестерпнішого і навіть принизливішого від деяких звертань до осіб похилого віку: «Бідолаха…», «Але ж ти ослаб…», «Ось наші дорогі старенькі…» та інші глупі висловлювання.
По суті, це не старі люди стають дітьми. Це близькі та родичі роблять з них дітей. А декому з них це приносить помітні зиски.
Повертаючись до висловлювань, треба зауважити, що трапляється так, що в розмовах про якусь особу похилого віку з’являються твердження, що вона «поїхала дахом», тобто що «нічого не розуміє» або «її мозок більше не працює». Тимчасом цей мозок і справді працює повільніше, проте його власник чудово розуміє, що його вважають дурнем, і страшенно страждає через це. Я можу навести багато таких прикладів.
Між втомою та нудьгою
Хтось сказав: «Особа похилого віку може бути втомленою, але ніколи не повинна нудьгувати». Тим часом я знаю людей, які хоча й дуже важко працювали, ніколи не скаржилися на втому, або принаймні намагалися не скаржитися. Тепер вони змушені бездіяльно і пасивно проводити свій час. Це принижує старих людей, і вони кажуть, що їм нудно. Їм нудно, бо вони почуваються непотрібними (або ж такими їх вважають оточуючі), бо вони нічого не роблять, сидять і чекають, щоб просто минув час.
Вони нудьгують, тому що не втомлені.
Треба чесно визнати, що в деяких будинках спокійної старости атмосфера перенасичена смертельною нудьгою.
Завжди ліпше мати товариство іншої людини
А тепер кілька слів про товариство. Самотні особи відчувають величезну потребу присутности іншої людини. Я не заперечую, що собака, кіт, хом’як, канарки, папуга (можливо, не надто балакучий та безтурботний) можуть значно пом’якшити самотність багатьох старих осіб. Тваринам не лише потрібна увага та почуття, вони спроможні дати це своїм господарям.
Я хотів би, щоб у будинках спокійної старости були кури, кролики, качки, кози та інші тварини. А насамперед, щоб підопічні мали можливість дбати про цих тварин, відповідати за них, а не лише дивитися на них, як це буває в зоопарках.
Однак це не змінює того, що найліпшим другом є людина. Старі люди люблять розмовляти одні з одними. Вони також дуже охоче проводять час у товаристві дітей. Я часто бачу старих людей, які не можуть порозумітися зі своїми дорослими сином чи донькою. Здається, що вони не мають між собою нічого спільного. Старі люди виглядають збентеженими, не вміють висловити того, що відчувають (звісно, є винятки). Натомість вони чудово знаходять спільну мову з малими дітьми, і тут без жодних проблем вдається знайти порозуміння.
Мені також не надто подобається ідея наймати сторонню особу, яка мала б супроводжувати старих батьків чи самотніх родичів. Це вигідна та егоїстична відмова від виконання своїх обов’язків. У візитах таких осіб є щось штучне, неприродне. А от присутности дітей не вдасться замінити нічим.