Часом я ставлю собі запитання, через що старі люди почуваються незручно в нашому суспільстві. Мені видається, що йдеться про щораз швидший темп життя і надто різкі зміни, які не узгоджуються з їхньою здатністю адаптуватися. Однак основною причиною є те, що старі люди не можуть віднайти себе в світі, в якому є надто мало самозречення. Я навіть ризикнув би ствердити, що вони відчувають дискомфорт від надміру зручностей (навіть у будинках опіки! Мається на увазі, тих, які заслуговують на таку назву).
Більшість реклам пропонує вирішення, які не вимагають самозречення, отже, і науки, яка з нього випливає. Про це говорять лише старі люди, однак з дедалі меншим переконанням і дедалі слабшим голосом.
Коли ринок представляє продукцію, що знищує неприємні запахи, вигладжує зморшки, вбиває мурашок і комарів, – він показує не лише сурогати самозречення за сміховинною ціною, а й чудову зброю, з допомогою якої можна елегантно і безболісно «позбутися» його.
Самозречення – це не надто приваблива пропозиція в наш час, яка вважається ознакою поганого смаку або взагалі чимось непотрібним. Не досить того, що воно непривабливе, його ще й сприймають як ворога радости, перешкоду, ускладнення на шляху до успіху.
Поступ пропонує широку гаму послуг та зручностей. Що більше місця займають сучасні вирішення, які піднімають рівень життя, то менше місця залишається для духа самозречення. Воно, щонайбільше, може посісти місце жертви корабельної аварії (яку скинули з корабля добробуту та безтурботности, де курс – як нас пророчо застерігав Серен К’єркегор – визначає корабельний кок) на якомусь нещасному та недоступному острові, де ніхто не має бажання зупинятися. Звісно, якщо не брати до уваги якогось письменника, який уперто збирає старовинні пам’ятки.
Надужиття
Мій старий мудрець, з яким я веду спокійні розмови, звертає мені увагу, що в наш час люди дедалі частіше надуживають чимось. Ми поспішно створюємо нові споруди, часто демонстративно ламаємо обов’язкові принципи, згідно з якими вони повинні б з’являтися, бо все це вимагає тривалої процедури, зусиль, ретельної праці, відданости, зречень та особистого зацікавлення.
Не обдурюймо себе – застерігає мене співрозмовник, – що все врегулює провидіння. Акт благодати цього не охопить. Самозречення не уділить актів благодати за справи, які були реалізовані – або нам видалося, що вони були реалізовані, – без його перепустки та з матеріялів, які не пройшли його випробувань. Зрештою, такі конструкції виглядають штучними, без фундаментів, крихкі та нетривкі. Чудовий вигляд не замінить нам солідности. Лак не приховає тріщин.
Тому саме час визнати, що самозречення – це норма. Воно не є чимось винятковим. Воно є правилом, правом для всього, що гарне, добре, правдиве, цінне, для всіх наших вчинків. Не можна зробити нічого корисного для інших, якщо не зайти до банку самозречення, аби заплатити належну ціну.
Тут з’являється слово «любов».
Гаманець не має з цим нічого спільного
Мій старий мудрець робить висновки зі свого довгого розумування: правдивого щастя немає на відстані простягнутої руки. Щастя завжди там, де самопожертва…
Залишається ще питання коштів. Ціна самопожертвування єдина, яка вказує справжню цінність якоїсь справи чи речі, тобто дає змогу її цінувати, по-справжньому радіти нею, зробити її власною (бо зовсім не гроші гарантують власність; річ, яку я маю лише завдяки грошам, не є моєю; нашою власністю є лише те, за що ми заплатили самопожертвою).
Самозречення – це ціна, яку людина платить, і вона не має абсолютно нічого спільного з гаманцем.
Так. Жило-було колись самозречення… Сьогодні видається, що воно пропало. На щастя, й надалі живуть – хоча й рухаються дуже поволі – особи, які знають, що це таке.