Розповідаючи про Іллю та Єлисея, ми відзначили, що період монархії характеризується особливою присутністю в Божому народі пророків.
Пророчий рух не зродився в Ізраїлі в період монархії, однак у ньому він досягнув свого найбільшого розквіту. Тому перед тим як продовжити розгляд історії вибраного народу, мусимо сказати декілька слів про пророків.
* * *
Коли чуємо слово «пророк», на гадку одразу спадає хтось, хто передбачає майбутнє. Хто ж трохи ознайомлений з Біблією, уявляє собі також певну групу персонажів із неї та книги, що мають у назві слово «пророк». Переглядаючи «зміст» Біблії, бачимо, що мова йде про 16 імен, які, як правило, відповідають тій дійовій особі, проповідь якої подана у відповідній книзі, але які нічого не свідчать про їхній зміст.
Наразі зауважимо, що перших чотирьох пророків (Ісаю, Єремію, Єзекіїля та Даниїла) називають «великим пророками», а інших 12 – «малими пророками». Цей поділ зумовлений не лише обсягом книг, які дійшли до нас, а насамперед історичною вагою, яку ці пророки відігравали свого часу. Проте й у творах малих пророків знаходимо не менш важливі сторінки, аніж ті, що їх читаємо у великих пророків.
Читаючи історичні книги, також зустрічаємося з низкою осіб, яких не знаходимо у «пророчих книгах» Біблії. Нагадаємо коротко про декого з них. Такий перелік не може не починатися Мойсеєм, найбільшим пророком за всю історію єврейського народу; далі – Самуїл, що підготував ґрунт для монархії; пророк Натан, який мав відвагу виступити з відкритою критикою царя за його провину (2 Сам. 12); Ґад, інший пророк із часів Давида (1 Сам. 22:5 і 2 Сам. 24:11); Ахійя (1 Цар. 11:29), який провістив Єровоамові, що він стане царем десятьох племен Ізраїля, відділених від племени Юди та династії Давида (1 Цар. 11:29-39); Ілля та Єлисей, про яких ми говорили в попередній главі, що, безсумнівно, були свого часу не менш важливі від Ісаї та Єремії, хоч їхня проповідь збереглася на письмі лише частково в історичних книгах.
У цій низці пророків не бракувало й жінок, і це виразно свідчить про свободу Божого Духа. Сестру Мойсея Маріям названо «пророчицею» (Вих. 15:20), коли після чудесного переходу через Червоне море, ставши на чолі жіночого хороводу, вона почала: «Співайте для Господа, бо дійсно звеличився Він, коня й верхівця його кинув до моря!» (Вих. 15:21). Під натхненням Господнього Духа вона зрозуміла значення того історичного моменту, що його переживав тоді Ізраїль, і виразила його в пісні прослави Бога. Із цього приспіву розвинулася «Пісня Мойсея» (Вих. 15:1-18). У час Судців зустрічаємо «пророчицю» Девору, яка водночас виконувала уряд судді в Ізраїлі (Суд. 4:4-5); саме вона «підтримає» Варака та переконає його в Боже ім’я не лякатися ханаанян, а напасти на них і визволити Ізраїля (Суд. 4:6-9). Її «пісня» (Суд. 5) – одна з найдавніших і найгарніших сторінок єврейської поезії. Після віднайдення Книги Закону в храмі (621 р.) цар Йосія (640-609 рр.) висилає посланців, щоб запитати в «пророчиці» Хулди, що йому робити (2 Цар. 22:14-20), хоч на той час вже урядував великий пророк Єремія, який розпочав свою діяльність у 627-му р.
Усе це прозоро свідчить про те, що пророків в Ізраїлі було більше, ніж тих 16, твори яких чи, радше, запис проповіді яких дійшов до нас. Насправді пророки, як правило, самі не «писали»; це їхні учні збирали воєдино їхню проповідь. Їхньою місією було промовляти від Божого імени.
Слово «пророк» саме це й означає: «той, хто прорікає від імени когось іншого». Ми могли б прирівняти пророка до посла, який говорить від імени свого царя чи президента, переказуючи все те й тільки те, що йому було наказано повідомити. Тож слово «пророк» само по собі не вказує на людину, що провіщає майбутнє, а просто на того, хто промовляє від імени та із владою когось іншого: пор., наприклад, Вих. 7:1-2: Мойсей не вмів красномовно промовляти, тимчасом як його брат Аарон був вправним оратором. Мойсей даватиме знати Ааронові, що він має сказати єгипетському фараонові, а Аарон буде Мойсеєвим «пророком», тобто говоритиме від імени Мойсея. У нашому випадку пророки – це особи, що промовляли до ізраїльського народу від імени самого Бога та з Його авторитетом.
Ці виняткові люди говорили передусім про теперішнє та про минуле Ізраїля й лише іноді – також і про майбутнє. Їхньою місією було повсякчасно закликати народ до вірности союзній угоді, укладеній з Богом на Сінаї. Тому вони постійно викривають вади та гріхи вибраного народу, який часто давав себе заполонити поганським релігійним практикам, вчиняв і залишав без покарання важкі соціяльні несправедливості й гадав, що якщо він жертвував Господеві якесь ягня чи первістки урожаю, то між ним та Богом усе було гаразд. Це були великі Божі «гучномовці», що невтомно нагадували про вимоги релігії серця, а не самих лише уст, і що не дозволяли, щоб Бога Ізраїля плутали з божествами сусідніх народів. Царська династія, священство та храм з його богослужбами були сталими установами в Ізраїлі, офіційними охоронцями традицій, відповідальними за вірність Богові; у пророках же виявлялася свобода, яку Бог застерігав за Собою: Він міг втрутитися в будь-яку хвилину, щоб дати Ізраїлеві почути Свій голос та щоб привести його до тями, коли інші установи та відповідальні особи більше не виконували свого завдання.
Тому пророки завжди були «критиками» такого стану речей і такого менталітету чи поведінки, що суперечили союзові; отож вони часто вступали в конфлікт із тими, хто тримав у своїх руках владу; це були «невигідні» люди, яких нерідко намагалися примусити мовчати, іноді навіть вдаючись до ув’язнення і вбивства.
Оскільки вся історія Ізраїля була спрямована до майбутнього, пророки часом під Божим натхненням звертали свій погляд до майбутнього – звичайно, не для того, щоб задовольнити чиюсь цікавість, а щоб запевнити вибраний народ у тому, що Бог залишиться вірний Своїм обітницям, і щоб утвердити ізраїльтян у витривалості та надії. Адже Бог ніколи не покається ані не відкличе Своїх обітниць, хоч і каратиме Ізраїля за його провини. У Своєму народі Він завжди знайде якусь принаймні маленьку частину, яка силуватиметься бути вірною: ця частина, цей «останок», як скажуть пророки, – це і є правдивий Божий народ. Вони зверталися насамперед до нього, дивлячись у майбутнє й говорячи про «Того», хто вповні запровадить царство Боже між людьми.
По суті, пророки були проповідниками, проте вони промовляли не лише устами, як ми це згодом побачимо; вони наполягали на величі та святості єдиного правдивого Бога Ізраїля, Володаря всесвіту та історії; вони викривали провини та гріхи народу, нагадуючи йому про моральні Божі вимоги й погрожуючи Божою карою, себто оцінювали ситуацію свого часу у світлі вимог союзу з Богом; вони плекали (насамперед у найтемніші моменти історії) надію та очікування на цілковите й мирне панування Бога над Ізраїлем та над усіма народами на чолі з Месією.
Ще від часів Мойсея Бог зобов’язався не залишати Свого народу без надійного духовного проводу, себто без когось, через кого Він давав би чути Свій голос. У книзі Второзаконня (Втор. 18:9-22) Бог через уста Мойсея провіщав Ізраїлеві одного пророка. Ця обітниця стосувалася насамперед до Ісуса Христа, найбільшого з пророків і більшого від самого Мойсея, чий закон Він доповнить та приведе до досконалости (пор. Мт. 5:17-48), будучи Божим Сином (пор. Євр. 1:1-2). Але історія продемонструвала, що Бог мав на увазі не лише Ісуса Христа. Тим «пророком» у загальному значенні були всі ті, кого Бог посилав Ізраїлеві впродовж усіх століть.