Юдейське царство аж до падіння Єрусалиму (2 Цар. 18-25)
Юдейське царство стоїть на тій самій дорозі, що й Північне. У час падіння Самарії в Єрусалимі панував один із найкращих царів, Єзекія (716-687 рр.), якому разом із Йосією (що житиме століттям пізніше) автор не шкодує похвал за здійснену реформу релігійного життя народу. Ця реформа тривала недовго через безбожність його наступника Манасії, який не лише не продовжив її, а й безсовісно потурав поганству, а, крім того, ще й царював дуже довго (аж до 642-го р. до Хр.).
Після дворічного царювання Амона на престолі засів Йосія (640-609 рр.), який рішуче заповзявся за віднову справи Єзекії, однак його успіхи були значно менші, аніж його благородні прагнення: для Юди також уже наставав час порахунків перед Богом.
Йосія гине в битві проти фараона. Тим часом нова потуга Вавилону повалила Асирію, зайнявши її місце в пануванні над Середнім Сходом. Аж тричі війська Навуходоносора окуповують Юдейське царство: у 605-му, в 597-му та в 586-му роках; останнього разу вавилонський цар здобуває та руйнує Єрусалим, депортуючи більшу частину населення на заслання в Месопотамію, подібно, як це зробили асирійці з Ізраїльським царством приблизно 140 років перед тим.
Книга завершується короткою звісткою про звільнення з ув’язнення царя Єгояхіна, засланого до Вавилону; це був 560 р. до Хр.
Висновки стосовно періоду монархії
Трагічний фінал, що спіткав обидва царства, уже сам по собі становить промовистий висновок стосовно цього бурхливого періоду єврейської історії. Священні автори виразно вказують на причини руїни єврейського народу на історичному рівні – руїни, за яку головна відповідальність лягає на самих царів, що надто часто забували про те, що вони є лише представниками єдиного Царя Ізраїля, відповідальними за дотримування обов’язків щодо Бога та за вірність народу союзові. Вони забували, що ізраїльський народ не був такий, як інші, – це був єдиний народ, союзником якого був єдиний правдивий Бог і який не мав вдаватися до інших союзів для забезпечення свого благополуччя. Вони ж гадали, що зможуть запевнити собі безпеку та процвітання політичними засобами, як це робили інші народи, забуваючи про єдине, що могло гарантувати Ізраїлеві процвітання та мир, – вірність союзові з Богом.
Порівнюючи історію двох царств, слід відзначити такий факт: тимчасом як у Північному царстві царюючі родини чергуються, усуваючи та вигублюючи одна одну, у Південному царстві рід Давида твердо утримує владу у своїх руках впродовж усього періоду монархії.
У цьому ми знаходимо перше історичне здійснення пророцтва Натана про тривкість династії Давида; провини нащадків Давида призведуть до руїни царства, але, доки воно існуватиме, його завжди очолюватиме потомство Давида. Його рід не загине на засланні і продовжуватиметься з покоління в покоління, допоки не прийде той, кому «буде послух народів» і чий престол буде справді тривати «навіки» (Бут. 49:10; 2 Сам. 7:16). Тим часом краща частина Ізраїля в трагедії заслання не втрачає своєї віри в Бога, а підсилює її, доходячи, під проводом пророків, до розуміння значення своєї історії та здогадуючись уже тоді, що месіянське царство матиме духовний характер і царства Давида та Соломона були лише його образом та символом.
Так Бог через кару і терпіння виховував Свій народ, однак, оберігаючи його перед знищенням, потверджував ту місію, що була йому довірена, – зберегти на землі віру в правдивого Бога, зберегти та передати Його об’явлення та підтримувати живу надію на прихід Спасителя людства.
Але в час катастрофи Ізраїль, що віддав був себе надто великим ілюзіям, був приголомшений: Єрусалим був осідком Йгвг, Бога спасіння, та Його «помазаника», царя з Давидового роду, адресата урочистої Божої обітниці (2 Сам. 7); тут був храм, ковчег, «Божий народ» в «обіцяній землі»… Усе це пропало, немов зметене страшним ураганом. Невже Бог не дотримав Своїх обітниць? Невже Він зрадив Свою вірність? Божий голос уже провістив був відповідь на ці запитання (Єр. 22:8-9; Втор. 29:23-27), але Його ніхто не слухав. Лише важкі удари розорення та заслання дадуть зрозуміти Ізраїлеві значення цієї національної катастрофи.