«Один чоловік їхав на спині свого мула в бік селища. Його маленький син йшов поруч.
Повз них проходили мандрівники, один з них зауважив: “Який егоїст цей батько! Їде на мулі, а син ледве встигає за ним”.
Чоловік подивився на свого сина. Той і справді виглядав дещо втомленим, тож батько подумав, що вчинив егоїстично. І посадив свого сина на мула.
Згодом вони зустріли інших подорожніх, один з них вигукнув: “Яка ганьба! Цей хлопчина навіть не помічає, що його втомлений батько ледве тримається на ногах”.
Батько задумався і вирішив, що не варто занадто привчати сина до вигод. Тому він зняв його з мула, і вони продовжили дорогу пішки.
Незабаром вони зустріли ще подорожніх, які сказали: “Ну й диваки ці двоє! У них є мул, а вони йдуть пішки”.
Батько поміркував над цими словами і вирішив, що подорожні були праві. Справді, тепер вони з сином були втомлені, а мул отримував від цього задоволення. Тож він вирішив сісти на нього разом з сином.
Та кілька хвилин по тому один перехожий крикнув їм: “Які ж ви безсердечні! Хіба не бачите, як важко вашому мулу?”
Чоловік врахував і ці слова, зліз разом з сином з мула і задумався, що ж йому робити. Згодом він обрав останній невикористаний варіянт: з допомогою сина завдав собі мула на плечі і важкою ходою поплівся в напрямку до селища під гучний регіт тих, кого зустрічав дорогою…»
Та й під мій сміх теж… Бідний чоловік! Так я подумала, погордливо посміхаючись, коли вперше прочитала байку Лафонтена. Бідний чоловік, без характеру і без особистости…
Та щось у моїй посмішці аж скреготіло. Неначе неправильно взята нота відволікала мене від плину думок, повертаючи мою увагу до наведених вище рядків. Тож я знову перечитала їх. Перечитавши, подумала, а що ж тут не так? Й одразу ж мій внутрішній голос відповів мені запитанням: а ти впевнена, що не нагадуєш того чоловіка?
Ага, вже! Хіба я така дурна, як він? Однак, подолавши спокусу заглушити внутрішній голос, я все ж таки вирішила послухати, що він мені скаже.
Таке сталося вперше. Досліджуючи свою поведінку від прокидання вранці до засинання увечері, я зрозуміла: все, що я роблю, кажу чи думаю, так чи інак зумовлене тим, що думають про мене інші. Судження мого ближнього про те, що я роблю, висить над моєю головою, мов Дамоклів меч, від якого я, не усвідомлюючи масштабу загрози, навіть не намагаюся звільнитися.
Але найбільше мене вражає те, що я завжди вважала себе господинею своїх думок, слів та вчинків. Та яке розчарування чекало на мене! Я виявилась не пані, а рабинею!
Я живу так, ніби за мною постійно стежить безжалісний погляд, позбавляючи права на помилку. Такий собі старший брат, який всюди пхає свого носа, який змушує мене прийняти пихатий вигляд, коли бачу, що хтось хоче пролізти без черги в магазині, аби інші зрозуміли, що сама я ніколи б так не зробила.
Я могла б навести тисячу прикладів у цій галереї лицемірства, щоб продемонструвати, якою ж мірою стала залежна від думок інших про мене. Досить одного, який послужив би мірилом цієї залежности: як я реагую, коли хтось приходить до мене в гості без попередження. Ті кілька секунд, від моменту несподіваного дзвінка в двері до миті, коли їх відчиняю, що я відчуваю насправді? Вибух радости? Цікавість? Ентузіязм? Чи все ж несподівану тривогу, яка мало надихає на приязність, бо я, мов загнаний звір, озираюся навколо, щоб зрозуміти, де ж я перебуваю?
У чому ж причина цієї тривоги? Відповідь очевидна: я боюся того, що інші можуть подумати про мене.
Що подумає неочікуваний гість про той безлад, який панує в моїй хаті? А про мої капці? А про мою зачіску? А про запах юшки, який заполонив всі кімнати? А про відсутність макіяжу на обличчі? А про цю кімнату? А про подушки, що якось не так лежать на дивані?
І яке ж полегшення відчуваю, коли за дверима бачу свою сестру чи доньку, чи будь-кого іншого, перед ким я не мушу грати роль, вдягати маску, дотримуватися певної манери поведінки. Яке ж відчуваю полегшення, коли розумію, що не треба вдавати когось іншого!
Саме це полегшення доносить до моєї свідомости весь той тягар, який витримую день у день, щоб відповідати фіктивній дійсності, яка мені не належить. Я бачу цей тягар і він мене лякає, оскільки є мірилом тієї клітки, в яку сама себе загнала.
Цей мій страх бути сама собою допомагає мені зрозуміти, що такою, як я є, себе я не влаштовую. А якщо собі не подобаюсь, то вдягаю маску. Маску, яка б сподобалася іншим так, щоб хтось – бачачи мене не такою, якою я є, а такою, якою прагну виглядати, – захотів мене полюбити.
Саме тому я прагну, відтоді, як перестала бути дитиною, отримати любов таким виснажливим і нелегким шляхом: намагаюся жити для всіх, нехтуючи власне я.
І тому, коли хтось мені каже, що я гарна, такою й почуваюся. Якщо хтось каже, що я не в формі, одразу ж відчуваю себе виснаженою. Якщо мене хвалять, я радію. Якщо критикують, впадаю у відчай. Але якщо як слід розібратися, то де ж я? Всередині себе чи в інших?
Уявімо собі коло: коло – це я. Є центр і є периферія. На периферії розміщені зовнішні стимули та мої взаємовідносини. А в центрі – штаб мого «Я»: моя душа, моя справжня природа, моя сутність.
Зараз усе складається таким чином, що коли я почуваюся ображеною якимось відвідувачем периферії, то покидаю свій центр, щоб увійти в його. Чому? Якщо у своєму центрі я знаю, що завдана образа не відповідає тому, що я знаю про себе, то яка тоді потреба переходити в центр того, хто не може судити мене, оскільки нічого про мене не знає?
Це означає помістити свою сутність у його руки. Означає передати владу тому, хто не зможе нею розпоряджатися, оскільки не знає мене в моїй істині. Таким чином я дозволяю іншим визначати те, ким я є.
З цього можна зробити висновок, що я також не знаю, хто я.
Якби знала, то не потребувала б підтверджень ззовні. Якби я «сконцентрувалася» в собі – визнала в тому «центрі» своє джерело, – будь-яка інша думка, позитивна чи негативна, не мала б значення і лише стимулювала б мою цікавість. Я б уважно вислухала цю «зовнішню» точку зору, і якби вона збіглася з моєю, то отримала б задоволення, в іншому ж випадку – просто б проігнорувала її, знаючи всю істину про себе.
Так мало б відбуватися між братами, глибокий зв’язок – любов, природну основу будь-яких взаємовідносин, – не можна ставити під сумнів чи заперечувати якимось чином, навіть попри розмаїття думок. Оскільки всі – пам’ятаймо про це! – справді є нашими братами.
Якби я була в цьому переконана, вже ніщо не змогло б мене образити. І справді, якби хтось мав про мене помилкову думку, то це залишалося б на його совісті, а мені було б просто прикро за ту особу. Якби ж почувалася ображеною, то це свідчило б про те, що я делегувала своє судження про себе іншому, бо ключ до нього втратила або ж маю певні сумніви. Іншими словами, я ще раз продемонструвала б, що не знаю, хто я.
Що я є тим «центром», з якого повинні виходити всі наші імпульси, думки, слова і вчинки, нам розповідає коротка притча.
«Коли Будда проходив через одне селище, щоб відвідати декого зі своїх учнів, його оточила група молодиків, які стали його ображати: “Та хто ти взагалі такий? Кажуть, що ти Вчитель, але який з тебе Вчитель? Де твої учні? Ти просто собака!”
Будда зупинився і слухав їх. Оскільки він жодним чином не реагував на слова молодиків, закиди стали ще образливішими: “Бачиш? Ти такий могутній, що навіть не можеш нам відповісти! Ти в наших руках і не в змозі себе захистити!”
Будда ще кілька хвилин слухав їх, а потім, підвівши очі, щоб за сонцем з’ясувати пору дня, ввічливо відповів: “На жаль, вже вечоріє, тож я мушу йти. Якщо ви ще не закінчили, то я проходитиму тут завтра в цей же час”. І пішов собі далі».
Чоловік з мулом живе в «центрах» інших.
Будда живе у власному «центрі».
А мул?
Мул везе батька, потім сина, потім обох, потім продовжує шлях без тягаря, щоб далі знову везти і батька, і сина. Наприкінці він подорожує на плечах чоловіка.
Мул не розмовляє, не втручається і не коментує. Важко навіть сказати, що він слухається, оскільки ніхто ним не командував. Мул просто все приймає. Німий свідок людського невігластва, він спостерігає і погоджується, не приймаючи цього близько до серця і не переймаючись цим. Німий і тихий нейтральний свідок того, як ми сліпо потрапляємо в пастку.
Чи є ключ, що допоможе вибратися з неї?
Він є в кожного з нас, але нам невтямки, як ним користуватися. Ми повинні з’ясувати це впродовж визначеного нам шляху, що веде до далекої та зобов’язуючої мети, необхідної для духовного зросту та осягнення того внутрішнього Світла, яке безнастанно нас кличе і терпеливо очікує на наше повернення до Джерела.