Перед нами велике поле, всіяне, скільки сягало око, маргаритками. На першому плані, у траві по коліна, – я.
Мені п’ять років, так принаймні написано на звороті світлини.
Мій погляд кудись спрямований, неначе мене хтось щойно покликав і я раптово повернулася, сподіваючись почути або побачити щось цікаве. Судячи з усього, я збирала квіти, букет яких тримаю у своїй лівій руці.
Я намагаюся уявити посеред цієї зелені себе, тоді ще з ідеальним нюхом, який і дотепер дозволяє мені розрізняти найтонші відтінки пахощів навколо. Я закриваю очі і пробую відтворити те, що відчуваю.
Легенький подих вітру торкається до моєї щоки; енергійний політ комах, які наповнюють повітря навколо мене дзижчанням, так гармонійно поєднується з тишею. Різкий запах трави, перемішаний з ароматом розмаїтих квітів та рослин, такий інтенсивний, що змушує мене здригнутися. Моя незаперечна приналежність до навколишньої природи наповнює мене відчуттям повної свободи та радости. О так, там я справді вдома!
Я намагаюся відтворити дивовижну самотність, багату й плідну, яка відділяє мене від тих, хто супроводжує мене і перебуває поряд. Я в іншому світі, в іншому вимірі. Я перебуваю деінде.
З того часу минуло вже понад пів століття, та все ж я відчуваю, що переживаю з новою силою ці чудові хвилі.
Я дивлюся в ті очі – широко відкриті та м’які, наче губка, – і раптом згадую, що лише рік тому, у цьому ж місці, та сама дівчинка задля розваги відривала в метеликів голівки.
Відбувалося це так. У мить, коли метелик вирішував відпочити на якійсь квітці, складаючи крильця, немовби намагався зосередитися, я швидко хапала його рукою за кінчики крилець. Опісля затискала маленьку голівку між великим і вказівним пальцями та швидким рухом відривала її, викидаючи з байдужим виглядом на землю. Мене цікавили крильця, склад і крихкість яких вивчала протягом тривалого часу. Я обережно проводила кінчиком пальців по м’якому невідчутному на дотик пилку, який покривав їх, і посипала ним тильну частину руки, неначе від тих уявних жестів міг звільнитися й ожити якийсь магічний ельф. Але нічого не відбувалося, тож мене це переставало цікавити і я викидала на землю понівечений об’єкт моїх досліджень, щоб приділити увагу якомусь іншому нещасному метелику, що пролітав поруч.
Попри те, що не можу позбутися легкого відчуття жаху, я посміхаюся сама до себе на світлині. Хтозна, чи й у п’ять років я ще катувала метеликів? Який же довгий шлях лежав переді мною: навчитися, пережити, зрозуміти і вистраждати все те, що з плином років зробило мене тим, ким я стала.
Я погладжую свою фотографію кінчиком пальців і вже збиралася відійти, як раптом мене дещо зупинило.
Щось вразило мою уяву і проклало шлях від інтуїції до розуміння. Розкидані частинки мозаїки, повної картинки якої ще не знаю, намагаються, рухаючись хаотично, знайти свої місця, і я закриваю очі, очікуючи на те, щоб думки набули конкретної форми. Знаю одне (без тіні сумніву): всередині мене народжується щось нове та дивне.
І ось перша думка випливає на світло: дівчинки з фотографії вже не існує.
Як це, не існує? Я починаю переконувати себе: адже я все ще вона. Те, ким я є, народилося там: моє «я» збігається з «я» тієї, що зображена на світлині.
Та ні! – На цьому наполягає мій внутрішній голос. Клітини, які формували мене ту, що зображена на світлині, всі відмерли. Всі. Клітини, з яких я зараз складаюся, геть відмінні від тодішніх. Жодної волосинки, нігтя на пальці, що були в тієї дівчинки, яка була мною.
Мені спало на думку, що все це якось дивно. Так, немовби я померла… Якщо не збереглося жодної клітини дівчинки з фотографії, то, з матеріяльної точки зору, ця дівчинка вмерла.
Але ж її спогади живі. Не в сенсі спогадів про когось, хто був нам дуже близький і кого з нами вже немає. Ні! Йдеться про спогади, які, буквально, є частиною мене самої. Спогади, які належать мені. Її думки, її почуття, її переживання зробили внесок у розбудову тієї особи, якою я є зараз: плід усіх моїх думок, почуттів і переживань. Її маленька душа стала поживою для зросту теперішньої моєї душі. Вона, фактично, була її матрицею.
Те, чого я навчилася, розчленовуючи метеликів, відбилося в мені, як і все те, що я асимілювала тоді. Воно назавжди зі мною.
І ось істина, нуртуючи всередині мене, вибухає феєрверком просвітлення.
Якщо померли лише клітини тіла тогочасної дівчинки, то її дух, безперечно, у мені вижив. Він закорінений у мені: цілковито і безповоротно поглинутий мною. Померло її волосся, її шкіра, її органи, її руки та її серце. Все це відновилося у відмінній від неї особі. Помер її мозок, він зараз відрізняється від того, яким був. Усе це може означати лише одне: вижило щось інше, щось нематеріяльне. Те, що вижило, є основою її душі, яка залишилася прив’язана до мене.
Можна заперечити: але твоя душа зараз є душею дорослою, яка не має нічого спільного з тим, що було в тебе в дитячі роки.
Гадаю, відповідь на це зауваження можна знайти всередині кожного з нас, поза будь-якими сумнівами. Я готова посперечатися з кожним, хто заперечуватиме, що в ньому не зосталося нічого від дитячих спогадів і переживань. Досить закрити очі, щоб віднайти в собі незмінену тогочасну вразливість – особливо наші страхи, – як і відчувати подив та захоплення красою створіння. І це аж ніяк не проблема пам’яти: ці спогади, враження, цей подив зіткали полотно того, чим ми є зараз. Хіба це не душа? Хіба це не та наша дитяча душа пустила в нас коріння та квітне в нашій теперішній душі?
Багато хто вірить, що наша душа не є плодом діяльности електричних імпульсів нашого мозку. Але ж мозок постійно відмирає. Чи не повинен разом з ним відмирати плід його діяльности? Вочевидь, ні! Якщо душа маленької дівчинки, якою я була, все ще існує, незважаючи на смерть її тіла, то це щось мало б означати. То, можливо, це є доказ – доказ! – того, що вмирає лише тіло, а дух його живе далі?
І не тільки. Ніхто з тих, які поруч, не бачить того, що залишилося від тієї дівчинки: і тільки я цілком переконана, що воно живе в мені. Чому ж тоді не погодитися з фактом, що те, що уникло смерти тілесної – емоції, дух, одним словом, душа, – перебуває в нас живісіньке, хоч ми й не можемо ані доторкнутися, ані побачити його?
Можливо, це позначається на нас щодня. Зумовлює наше життя і розбудовує його. Хіба не відчула цього сама, коли була маленькою дівчинкою, що збирала маргаритки в полі? Навіть якщо тієї дівчинки вже не існує, з матеріяльної точки зору, вона завжди присутня в мені, оскільки з її душі була виткана моя, і беззаперечність її життя гарантує та підтверджує моє майбутнє існування. Вони є одним цілим.
Лише тоді, коли переконаємо себе в цьому, ми вже ніколи не зостанемося на самоті. Ніколи!
У цьому були переконані і Аристотель, і святий Тома Аквінський, але зараз будь-якому неврологу вистачить трьох секунд, щоб ці переконання зруйнувати. І не тільки неврологи, але й усі ті, хто готові в будь-яку мить надати океан беззаперечних «доказів», що мозок (який ми використовуємо максимум на сім відсотків) може пояснити все на світі, а те, що ми необережно називаємо Чудом, є лише частиною решти дев’яносто трьох відсотків його потенціялу, який ми ще не дослідили.
Людський мозок – наш творець, наш провідник, наша єдина дійсність в очах тих, хто не може визнати простоти цього положення: як мозок створив себе самого?
Як практично можемо довести, що всі ми є духовними формами буття, наділені матеріяльним тілом, яке дозволяє нам відчувати світ, і головним завданням якого є передавати любов? Але ж ця дійсність кричить всередині нас, якщо ми, звичайно, дозволимо їй висловитися, а не придушимо зі страху перед відповідальністю, яку вона несе з собою.
Цей внутрішній крик є достатнім доказом для всіх, хто погоджується прийняти ризик істини, виходячи за межі можливостей наших п’яти чуттів. Доказ, який не потребує зовнішніх підтверджень, оскільки лунає в глибинах нашого серця як визнана істина.
З фотографії на мене дивиться маленька дівчинка. Білі маргаритки, які вона стискає в своїх рученятах, також залишили на світлині свій аромат. На тому далекому полі ще довго залишатиметься слід, яке зоставило їхнє нетривале земне існування.