Друге означення, яке Нікейський Символ віри дав Церкві, – це святість. Ecclesia, по суті, означає “покликана” й “окрема”. Саме в Бозі Церква народжує своїх дітей і робить їх особливим народом – окремим, “святим”. Святість не є наслідком моральности, прагнення “бути добрим”. Радше, певна онтологічна якість спричиняє її. Народжена з крові Христа, Церква удосконалюється Святим Духом, в Якому вона знаходить усю свою реальність і відгукується на Божу миротворну любов молитвою та почитанням.
Особлива місія Церкви – свідчити і проголошувати про чудесну реальність Божу в собі і про чудесні діла у творінні. Будучи Христовим Тілом, вона має неперервний зв’язок з тим, хто є причиною і джерелом усякого добра. Через таїнства, і особливо Пресвяту Євхаристію, вона дарує своїм дітям участь у божественній природі і поглиблює її. Навіть перед лицем смерти, коли тіла її дітей заносять до церкви, вона усвідомлює свій унікальний зв’язок з Богом і проголошує власну святість, співаючи трисвяту пісню: “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний!” Не існує жодної молитви, жодної служби, жодного публічного зібрання, що не починаються з проголошення цього найсокровеннішого зв’язку.
І саме завдяки цій місії вісника і свідка Божої святости Церква безупинно бесідує з Богом. Люди й ангели, праведні й грішні, усі схиляються перед цією дивовижною святістю. Гріх здатен обтяжити серце або зробити його більш несприйнятливим для благодати Божої, але він ніколи не зможе знищити цієї благодати.
Життя святости й освячення, через хиткість становища людини, є постійним пориванням до співпраці з цією благодаттю, яка прагне преобразити нашу природу. Благодать не є чимось статичним і незмінним, чимось, що можна втратити, а тоді знайти. Це реальне життя, повсякчасна пульсація й рух до Бога. А тому це чергування перемог і падінь; це боротьба. Усі члени Церкви більш-менш перебувають у стані благодати, більш-менш грішники чи праведні. Тому вона є Церквою грішників та каяників, а також святих Божих.
Усі члени Церкви живуть одне для одного і одне одним. Кожна молитва у візантійському обряді завершується тим, що називають відпустом: “Молитвами святих отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас”. Наші “святі Отці” – це не тільки ті, хто перед нами пішли у вічність у Бозі. Усі члени Церкви є нашими братами і отцями: ми живемо в них і якимось чином завдяки їм, завдяки їхньому життю. Ми підтримуємо їх у Бозі, і так само самі спираємося на їхні молитви. Церква свята, бо вона дарує перемогу над гріхом, поширює святість і укріплює всіх своїх членів у Христі Господі, Скелі. Отож, члени спілкуються одне з одним і разом об’єднуються з Богом через спільність Святого Духа: вони святі: Церква свята.
ЦЕРКВА КАТОЛИЦЬКА
Церква католицька (Kath-ollou) означає повноту, всеосяжність та єднання, як Христа у втіленні, всієї реальности творіння, і духовної, і матеріяльної: “Де є Христос, там також буде католицька Церква” (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 2).
Отже, католицький, передусім означає божественне досягнення спільного розуміння, коли однаковість суджень серед єпископів стає нормою. Усі відкидають або приймають те, що відкидають або приймають інші. Така гармонія не може бути діянням самих лише людей – а Святого Духа. Така відкритість розуму пов’язує спільноту з Христом і перетікає від Христа до Його слуг.
У первісній Церкві слово “католицький” було ім’ям, яке відрізняло членів Церкви від усіх сект, яких знали за назвою групи або просто як звичайних християн. Єретики і відступники обмежували свою релігію або певним регіоном, або певною групою, і тому не мали жодних амбіцій іменувати себе “католиками”.
Католицька Церква має тільки одну назву і справедливо її зберігає, тому що тільки вона поширилася в цілому світі, залишившись єдиною в досконалій гармонії. У цьому сенсі це ім’я давнє, як сама Церква. “Це видно з діянь Піонія мученика, який, коли суддя Полемо спитав його, до якої Церкви той належить, відповів: “Я з Католицької Церкви, бо Христос не має жодної іншої”.[1]
Коли ми вживаємо терміни “Східна Церква” і “Західна Церква”, то не маємо на увазі якийсь поділ чи духовне відокремлення. Ми просто маємо на увазі, що існують два окремі і сфокусовані на одному вияви, два світогляди, два лиця однієї й унікальної реальности одного Христового Тіла. Термін “візантійський” не містить смислу географічної чи етнічної ідентичности. Так само слово “римський” стосується стилю церковного життя і світогляду, а не місця чи національности.
Навіть відокремлення і поділ Католицької Церкви на Римську і Православну – це лише примхи історії і наслідки необачних людських помилок, які не впливають на сутність та реальність церковного католицизму. Наприклад, неримський характер Візантійської Церкви не означає, що він є антиримським; і не означає це також, що він заперечує привілей першости Риму. Візантійська Церква є Католицькою Церквою з особливим світоглядом, достоту як Римська Церква є Католицькою Церквою із західним світоглядом. Вони обоє мають рівну честь, гідність і святість.
Виконуючи свою місію у світі, Церква охоплює всі народи з їхніми звичаями, традиціями і особливими культурами. Вона не існує, щоби зробити їх “візантійськими” чи “римськими”, а хрестити їх у Христі Ісусі. Вона злучає їх в один гимн любови, підносячи вгору, і приносить Богові як Наречена, свята й непорочна, без плями, зморшки чи чогось подібного (див. Еф. 5:27).
[1] Joseph Bingham, Antiquities of the Church, Vol. I (London, 1843), p. 9.