Останнє означення, яким перший Константинопольський Вселенський Собор охарактеризував Церкву, – це те, що вона апостольська. Воно має велику вагу, позаяк цей термін стверджує, що Церква пов’язана з апостолами і ототожнюється з ними і через них зі самим Ісусом. Апостолів обрав Господь; Він навчав і виховав їх. Він сам послав їх у світ з особливим завданням і ототожнив себе з ними: “Хто вас приймає приймає Мене, хто ж приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене” (Мт. 10:40).
Апостоли дістали особливе доручення – принести спасення світові і освячувати та спасати світ силою Ісуса. Таке божественне завдання ніхто не може приписати собі сам. Воно мусить походити від Бога. Сам апостол Павло надає великого значення походженню свого покликання. Він говорить про себе: “Апостол Павло, поставлений ні від людей, ані від чоловіка, але від Ісуса Христа й Бога Отця, що з мертвих Його воскресив“. (Гал. 1:1). Павло часто починає свої послання з твердження, що він покликаний стати апостолом (див. Рим.; 1Кор.).
Христос не доручив Свою Церкву якомусь одному апостолові, відсторонивши інших; Він доручив її усім апостолам. Ясний вислів “Дванадцять” раз у раз повторюється в Євангеліях, вказуючи, що всім апостолам колективно і спільно доручили Христову місію. Дванадцять назавжди залишаться підвалиною Церкви, нового Ізраїля, чиїми суддями вони є (див. Мт. 19:28). Якщо Христос – це наріжний камінь Церкви, то він зробив її підвалиною апостолів і пророків (див. Еф. 2:20).
Іван Богослов описує цю реальність Церкви у своєму видінні неба: “І місто велике мені показав, святий Єрусалим, що сходив із неба від Бога… І міський мур мав дванадцять підвалин, а на них дванадцять імен дванадцяти апостолів Агнця” (Об. 21:10-14). Апостольське наступництво не означає, що отой єпископ замінює отого Господнього апостола. Радше, це означає, що Колегія єпископів прийняла від “Колегії” апостолів найвищу відповідальність за реальність Церкви. Отже, колегіяльність означає, що всі єпископи разом становлять одну єпископську Колегію.[1]
У Святому Письмі, щоразу, коли апостоли беруться до справи, ми бачимо, що вони здійснюють свої обов’язки і виконують завдання спільно. Господь посилав їх “два по два”. Коли Павло захотів розпочати свою місію, Варнава познайомив його з “апостолами”. Згодом, після чотирнадцяти років апостольської праці, він пішов “в Єрусалим із Варнавою, взявши й Тита з собою… І подав їм Євангелію” (Гал. 2:1-2).
Апостоли добре розуміли, що їхня роль має бути колективна, і що коли знадобиться рішення для всієї Церкви, то жоден апостол, навіть Петро, не зможе взяти на себе відповідальність за його наслідки. Вони зустрічалися і працювали разом, як звичайні люди, досліджуючи, обговорюючи, вивчаючи і молячись, їхнє рішення було наслідком спільного пошуку: “Подобалось бо Святому Духові й нам…” Тому вони заснували те, що ми називаємо “радою”, де доктринальні чи духовні справи вирішували всі єпископи заради добра всієї Церкви. Тому термін “апостольський” означає колегіяльність, позаяк служіння – це сила помочі, надана Церкві наступниками апостолів.
Тому влада єпископа є владою апостолів, владою благодати, що складає жертву Богові, оздоровлює та освячує людські справи, і прославляє їх, долучаючи до Царства Божого. Ця влада – єдина в Церкві, і не існує жодної вищої влади, ніж влада єпископа. Кожна Помісна Церква, об’єднана зі своїм єпископом, є Католицькою й Апостольською Церквою Христа. І також кожен єпископ є не тільки єпископом певного міста чи частини Церкви. Він єпископ усієї Церкви, хоча його юридичні й адміністративні повноваження обмежені та локалізовані. Святий Кипріян (200-258) сказав: «Ось що становить Церкву: люди, об’єднані зі своїм первосвящеником, вівці, що ідуть за своїм пастирем. Ви мусите зрозуміти, що єпископ – це його Церква, а Церква – єпископ; хто не з єпископом, той не в Церкві».[2]
Колегія апостолів, або “Дванадцять” – це не безладна, неорганізована група. Вона має голову, Петра. Святе Письмо часто згадує цього голову, вживаючи такий вислів: “Петро та ті, що були з ним” (див. Мр. 1:36; Лк. 9:32; 8:45). Петро – один із Дванадцятьох. Він не становить чогось сам або окремо від інших. Він їхній брат і супутник, який спрямовує, підтримує та узгоджує їхні зусилля. Його роль доповнює роль та обов’язки інших апостолів; він незамінний для них. Як наслідок, за візантійським богослов’ям, наступник Петра на Римському Престолі не має більше влади від самого Петра; і Колегія єпископів, наступниця Колегії апостолів, не має менше влади, ніж Колегія апостолів”[3].
Термін “апостольський” був настільки важливий для християнства, що перших наступників апостолів також називали “апостолами” – і це був не почесний титул, а спосіб ототожнити їх з “Дванадцятьма” і Христом, з Якого вони черпали силу свого служіння. Згодом християнство почало вважати, що досить почесно буде називати їх просто “наступниками” апостолів, або єпископами, і саме такими їх знають тепер. І звісно, вони не були наступниками саме в тих місцях, де перебували апостоли, а піклувалися про Церкву всюди, куди приходили в ім’я апостолів.
Усі єпископи були наступниками всіх апостолів і як такі відповідали за всю Христову місію будь-де. Саме це ми називаємо “колегіяльністю” в правильному сенсі цього слова, і святий Кипріян пояснює її так: “По суті, для єпископів є лише одна Церква, одна душа й одне серце… Існує лише одна унікальна Церква, заснована Христом, поширена в цілому світі, один унікальний єпископат, який репрезентують численні єпископи, об’єднані між собою. Церква – це лише одна цілість, яку пов’язує єдність єпископів” (Послання, 66/8,3).
Упродовж першого тисячоліття наступники Петра і Колегії апостолів як на Сході, так і на Заході керували Церквою в злагоді. Колегіальність з’являлася в трьох різних формах: на місцевих синодах, подеколи на Вселенських Соборах і найчастіше в “Листах єдности й братства”, якими п’ять Патріархів обмінювалися з нагоди обрання на свій уряд. Ці листи містили визнання віри, яке кожен новообраний Патріярх – у тому числі Єпископ Риму – надсилав іншим чотирьом, і нікому, окрім них. Інші єпископи проголошували і скріплювали підписом визнання віри і спільність з патріархами під час своєї хіротонії.
Отже, Церква є апостольською завдяки єдності всіх єпископів, що мають “одне серце й одну душу”, у спільності з Папою Римським, їхнім головою. Такою є Церква, яку хотів бачити Христос: “Єдина, свята, католицька і апостольська”.
[1] Згідно з православним богослов’ям, “Петро не подібний до інших апостолів. Саме він є виразником апостольської єдности і промовляє від імени усієї групи. Православна Церква без вагань повторює, що Петро і не лише його віра – це скеля Церкви”. Archbishop Khodr A1 Nour, reported by Proch Orient Chrütien, tome XXV, 1975, fasc. 1, p. 48.
[2] Ер. 66,8, цитата з: Stromann, ор. сіt., р. 208.
[3] L’Eglise Greque Melkite au Concile, p. 102.