Якось улітку я разом зі знайомими відвідала музей концтабору в Аушвіц-Біркенау. Серед них були як євреї, так і поляки, німці, словаки – усі, що вірують в Ісуса. Нашою метою було не стільки ознайомлення з історією, яка розігралася на території Аушвіц, бо її, мабуть, кожен з нас знав і поглиблював самотужки, скільки зустрітися в тому місці, яке до болю пригадувало своїм змістом повну долину кісток з Книги Єзекіїля, а також відкрити в ньому джерело, з якого лише Бог може видобути пробудження. Ми не змовлялися, але виявилося, що кожен з нас однаково сприймав це місце, яке проймало жахом. Кожен з нас перед виїздом читав цей фрагмент Біблії, і кожен просив, щоб Господь показав йому не лише величезний біль і терпіння, пов’язані з подіями, які розігралися в концтаборі Аушвіц-Біркенау, але й добро, що його він може побачити в страшному злі, яке там було.
Не тільки ми в страхітливому свідченні того, що залишилося з часів війни, бачили відображення Єзекіїлевої «долини висохлих кісток», хтось до нас вже це бачив, відкрив це, хтось, хто більше, ніж ми, які на своїй шкірі не пережили жахіть тієї війни, носив рану порятунку від часу, коли загинули його найближчі. Роман Брандштеттер, польський єврей, який втратив свою сім’ю під час Голокосту, пише про це так: «Я усвідомив, що порівняно зі сценами колективного знищення в концтаборах і газових камерах навіть картини Єроніма Босха були незграбними образами людського дикунства, як і сцени з дантівського «Пекла» чи жахітливого образу Кафки з новели «У виправній колонії». Чи уява злочинців перевершила уяву письменників? Я вже не знаю, з чим порівнювати. І, мабуть, я б уже втратив повагу до надзвичайно убогої уяви геніяльних відтворювачів жаху, якби не Єзекіїлів опис кісток, який я тоді прочитав у книзі пророка»[1].
Дякувати Богові, ця книга не закінчується на описі вимерлої долини, густо засіяної людськими останками. Вона не залишає читача в нечистому місці, де панує смерть і загибель. Уся ця жахлива оболонка стає «лише» претекстом, щоб показати Божу могутність, показати, чиє останнє слово, хто має остаточну владу.
Слова з Книги Єзекіїля ще ніколи до мене так не промовили, як тоді, коли я читала їх в Аушвіці, у місці, яке, здавалося б, є символом тріумфу зла й беззаконня. Вони прозвучали тоді декількома мовами, зокрема у своїй оригінальній староєврейській формі. Вони змусили плакати не тільки нас, але й тих, які були випадковими свідками нашої молитви. У наших серцях відізвалася велика туга за тим, щоб бути свідком такого пробудження, яке відбувалося у видінні пророка Єзекіїля. Мої знайомі євреї тоді дуже виразно наголошували на своєму переконанні в тому, що їхнє повернення до відродженої батьківщини через багато років, а також пробудження серед їхніх співвітчизників, які упізнають в Ісусі свого Месію і Господа, є тим пробудженням, яке описує пророк. Неможливо приховати, що месіянське відродження зміцнилося після трагедії Голокосту. Щораз більше дітей Ізраїля відкривають для себе ідентичність очікуваного Месії. Очевидно, це виглядає не так, як би хотілося християнам – тобто, через їхнє свідчення віри чи місіонерську діяльність. Бог сам кличе Свій народ, приходить до нього характерним для Нього чином. У Біблії ми неодноразово читаємо про сни, видіння, які переживали герої віри, чому б тоді Бог мав відмовитися від давнього і випробуваного способу спілкуванням зі Своїм народом? Чимало з тих, які повірили в Ісуса, Сина Божого, Месію Ізраїля, свідчать про те, що Він сам перед ними явився в сні, або так, як Савлові під Дамаском, надприроднім способом. Бог дозволяє Себе пізнати! Хіба ми цього вже десь не чули? Ми читали про те, який плід приносить посідання Божого Духа! Авжеж! Те, свідками чого ми маємо привілей бути, – це діяння Святого Духа! Таке пробудження справді відбувається і не є чимсь байдужим для Церкви. Ми добре знаємо, що означає прийняття ізраїльським народом свого Месії! Воно не відбувається ані запізно, ані зарано – лише Бог знає час і провадить історію за Своїм планом. Пишучи про це, апостол Павло використовує дуже виразне порівняння. Він називає себе недородком (див. 1Кор. 15:8), ніби хоче дати зрозуміти читачеві, що він з Божої волі пізнав Месію передчасно, перед усіма його співвітчизниками, які ще не народилися для Ісуса. Ми також знаємо, що наприкінці світу увесь Ізраїль упізнає в розіп’ятому теслі з Назарету свого Бога. Це вже розпочалося, вже помалу Бог відсуває заслону з очей тих, які з Його волі були засліплені, щоб добра новина могла стати уділом поган (див. Рим. 11). Дух будить тих, які, перебуваючи уві сні, не зуміли розпізнати, ким є Ісус!
Тож можемо запитати: як це можливо, що Бог, Який є добрий, вдався до такого великого зла, щоб вчинити щось добре? На самому початку ми повинні усвідомити, що Бог ніколи не вдається до зла як до інструменту Своєї дії, що зло завжди перебуває в опозиції до Нього. Але Бог такий всемогутній, що зі зла, яке чинять люди, може видобути добро. У Книзі Ісаї є один чудовий фрагмент, на який колись мені звернула увагу приятелька, бажаючи розрадити після певної неприємної події в моєму житті, що була пов’язана зі злом, яке я вчинила. Бог скеровує послання до перського царя Кира, кажучи: «Даю тобі заховані багатства й скриті скарби» (Іс. 45:3). На перший погляд, цей текст виглядає досить непримітно, принаймні в польськомовному перекладі Біблії Тисячоліття; у перекладі, який використовувала моя приятелька, він виглядав трохи краще, адже містив наступні слова: «скарби, заховані в темряві». І йдеться саме про цю темряву! Використане там єврейське слово можна перекласти як «темрява», але одним із його значень є також «зло», «гріх»… Ага! Це міняє суть речей, чи не так? Бог може віддати тобі те, що прикриває гріх, темрява і не надто приваблива, а навіть страхітлива реальність! Бог є Господом усього, і останнє слово за Ним! Його Провидіння знає історію світу і бачить даремні старання сатани, щоб знищити план, який Він задумав.
Утім, повернімося до Духа, Який змушує прокинутися. Церква, яка на нині складається значною мірою з віруючих язичницького походження (а, отже, не євреїв), також має частку в цьому пробудженні. Завдяки прищепленню до благородної оливки вона може черпати з її соків, з її привілеїв. Кожен, хто уважно розгляне життя Церкви в минулому столітті чи за останніх п’ятдесят років, побачить пожвавлення, яке в ній відбувається. Повернення до того, що досі асоціювалося лише з описами, відомими з Діянь апостолів, – це не результат діяльности людей. Лише Дух, той самий, Який вилився в Горниці, може чинити щось подібне. Харизматичне пробудження є результатом Його діяння. Однак помилково було б асоціювати харизми, присутні там, де є Дух, з однією спільнотою, одним рухом у Церкві чи однією деномінацією. Дух виливається там, де хоче, і там, де хоче, дає Свої дари. Для багатьох католиків певний виклик становить прийняття того, що харизматичне пробудження в Католицькій Церкві прийшло до неї з протестантських середовищ. Іноді це викликає крайні емоції і веде до відкинення того, що є даром Духа. Забуваємо, що Дух творить єдність і вчить братерської співпраці, тому справжнє пробудження має екуменічний характер.
Пригадую, яку свободу і радість дали мені слова, що я почула під час зустрічі, яку проводило товариство «Еn Christo» в Ланцкороні: «Усе, що від Святого Духа – це моє!», незалежно від традиції, в якій я це знайду! Воно моє, бо Дух є в мені. На цій же ж зустрічі мене надзвичайно вразило твердження, що спільноти, які у своїй основі, у своїй програмі вдаються до харизм, але відмежовуються від екуменізму, рубають гілку, на якій сидять. Вони забувають, через Кого до них прийшло пробудження, забувають також, Кому особливо подобається єдність, яка не є однаковістю.
Можна з цікавістю читати розмаїті описи пророчого служіння, які знаходимо в Святому Письмі, можна захоплюватися красою апокаліптики, красою її мови, складною структурою символів, які вона використовує, але можна також забути, що слова Біблії ніколи не втрачають своєї цінности, вони завжди актуальні й ніколи не застарівають. А позаяк вони завжди свіжі й були скеровані до нас, то, поза сумнівом, несуть у собі щось більше, ніж захоплення літературною майстерністю їх земних авторів.
Людина, вихована на сучасній європейській культурі, розглядає історію інакше, ніж хтось, хто був сформований на Близькому Сході. Для нас історія – це щось таке, що належить до минулого, що пройшло і залишилося тільки певною згадкою. Для людей, які виросли в колі біблійної культури, історія, записана на сторінках Святого Письма, не належить до минулого. Вона жива й актуальна, а завдяки Божій дії може стати реальністю, в якій участь беруть також ті, які вбачають у ній слова Всевишнього. Чудовим прикладом, який ілюструє саме такий підхід до історії, є святкування Песаху, яке щороку відбувається аж до сьогодні. Для кожного практикуючого єврея це – не звичайна згадка про те, що відбулося тисячі років тому, коли нащадки Якова виходили з Єгипту. Це щось більше! Завдяки тому, що згадується, що зберігається, кожен єврей може сказати: я вийшов з Єгипту! Я був свідком того, як Бог Своєю могутньою рукою підкорив єгиптян, а нас перевів через Червоне море. Історія жива, дієва, її можна пережити! Це трапилось не лише за днів Мойсея, коли євреї вийшли з Єгипту і переживали ейфорію свободи! Так відбувається досі! Не тому, що люди, які святкують Песах, так вважають і так собі вирішили, переконали себе в цьому, постановили, а тому, що переживання Божих слів має таку силу.
Якщо ми під таким оглядом прочитаємо слова, що містяться в Книзі Єзекіїля, то усвідомимо, що не лише можемо бути свідками великого пробудження – на кшталт того, яке у своєму видінні досвідчив пророк, але також самі можемо бути інструментом, який використає Бог, щоб вдихнути Духа в бездушні тіла. Ми постійно забуваємо, що в нас живе той самий Дух; Той, завдяки якому висохлі кістки вкрилися тілом і ожили, і Той, завдяки якому ми пізнаємо Господа, Який народжує в нас тісний зв’язок із Богом. Ми маємо не якусь «розбавлену» Його версію, а Того самого, Який створював світ, наповнював Міріям під час благовіщення, оживляв кладовище, на якому опинився Єзекіїль.
[1] R. Brandstaetter, Krаg biblijny, Krakow 2012, c.73.