Уже у вступі до цієї книжки, пишучи про мою бабусю, щось підказувало мені, де, на мою скромну думку, криється таємниця радісного переживання старости. Напевно, у чарівному слові «дякую». Отож, усі люди, які намагаються втекти від старости, прагнуть уникнути страждання і смерти, парадоксально впадають у ще більше страждання, озлобленість, депресію. Ніхто не може змінити закони природи, зупинити рух часу. Час осені життя буде нероздільно пов’язаний з хворобами, одинокістю, нерозумінням. По вкритих зморшками щоках тектимуть сльози болю, самотности і безсилля. Але це чарівне слово «дякую» – дякую за старість, дякую за хворобу, дякую за хрест – чинить так, що та ноша, від якої і так ніхто не втече, стає солодкою, а тягар легким. Прошу звернути увагу, дорогі старші люди, що часто не сам хрест важкий, а втеча від хреста, нарікання на хрест, проклинання хреста. Натомість прийняття з покорою того, що дає Бог, прихиляння до хреста і вдячність спричиняють те, чого світ не може зрозуміти: те, що ще вчора було прокляттям, сьогодні стає благословенням.
Дорогі старші люди, Ви думаєте, що вже неважливі, оскільки безповоротно минула Ваша молодість, коли для Вас і про Вас писали вірші, а світ дивився на Вас з надією. Той самий світ, про який не раз думаєте, що він забув про Вас. Ну що ж, мабуть у цьому є чимало правди…