У Приповістях 12:10 сказано: «Піклується праведний життям худоби своєї, а серце безбожних жорстоке». Мудро, чи не так? Якщо людина турбується про добробут безпорадних собаки, кота чи корови, то вона не завдасть шкоди людині також. Мій батько дбав про тварин. Він любив усе, що сотворив Бог, особливо пухнастого маленького песика породи тойтер’єр.
Пені був прекрасним представником цієї породи. Його взяли в нашу сім’ю, коли мені було тринадцять років, і ми росли разом. За мого навчання Пені був уже повноправним членом сім’ї Добсонів із усіма правами та привілеями. Він та мій батько добре розуміли один одного, вони, немов двоє нерозлучних друзів, сприймали вияви найглибших почуттів без слів. Лише ті, хто любить собак, вповні зрозуміють, що я мав на увазі.
Але, на жаль, Пені старів. У сімнадцять років песик хворів на рак у важкій стадії, і було очевидно, що йому дуже боляче. Батько розумів: настав час його приспати, але не міг наважитися на це.
«Як я можу вбити свого собаку?» – питав він.
Але ще жорстокіше виглядало приректи Пені на страждання. Тому батько домовився про зустріч із ветеринаром, аби поговорити про це. Лікар був чуйною людиною і розумів переживання інших. Таке саме колись трапилося з його собакою, отож двоє дорослих чоловіків сиділи та плакали разом.
Вирішили, що Пені потрібно приспати, і вибрали день. Після обіду цілісінький день чоловік та його собака сиділи під деревом у саду за будинком. Вони не розмовляли. (Пені висловлював свої думки вухами, очима та хвостом). Підозрюю, що вони обоє плакали. І тоді попрощалися назавжди.
Коли настав цей трагічний момент, Пені дали п’ять пігулок барбітурату, аби не відчути запаху ветеринарної лікарні. Моя мати віднесла песика до лікаря, а потім назад у машину. Батько почувався морально знищеним. Приблизно тиждень кожного дня, тільки-но повернувшись із роботи в коледжі, він самотньо сідав під дерево. Він не припиняв сумувати за Пені декілька років.
Впродовж цього часу ми вмовляли батька взяти іншого собаку, але той побоювався ще однієї втрати. Аби наважитися на цей крок, знадобилося аж дев’ять років.
Зачекайте, я опишу історію з його слів. Цю розповідь батько написав незадовго до смерти.
Запорука здоров’я
Я люблю собак. Собаки є моїми найкращими друзями! Інколи здається, що легше спілкуватися з цими створіннями, ніж із людьми. У мене ніколи не виникало непорозумінь із собакою: якщо ми ставали друзями, то назавжди! Я сумував за своїм маленьким тойтер’єром Пені дев’ять років. Я казав, що більше ніколи не візьму собаки. Я відчував свою провину, немов Юда Іскаріот. Розумієте, я змушений був полегшити муки песика власне через свою любов. Я, господар, якому він довіряв, здав його кату! Пені був таким ніжним, слухняним, розумним! Сімнадцять років він виконував роль компаньйона! Я сумую за ним і завжди сумуватиму, але «Дев’ять років минуло, досить, – сказав я дружині. – Час взяти собі іншого собаку».
«Ти знову прямуєш до болю, – попередила вона, – собака в середньому живе вісім-десять років – і потім знову ти відчуватимеш горе».
«Можливо, ти не маєш рації, – заперечив я. – Я довго думав перед тим, як прийняти це рішення. Незабаром я також постарію. Ймовірно, ми прийдемо до Золотих Воріт одночасно».
Я дуже ретельно вибирав нову тваринку. Я хотів так само тойтер’єра, але з родоводом. Пені був винятком – нечистокровний, він трошки нагадував фокстер’єра. Я знав цю породу і знав також, що, окрім документів, потрібно зважати на розум та інші бажані якості. Щенятко варто було забрати до шести тижнів, поки його не зіпсував хтось інший. Воно повинно відрізнятися добрим здоров’ям, мати всі щеплення тощо.
«Послухай, – сказав я дружині, – дуже смішно: в оголошенні написано, що собаці 9 місяців, він породистий, але без документів. Дев’ять місяців продається і ніхто його не купує! Тут щось не те! І я не збираюся купувати незареєстрованого собаку!». Але пізніше я запропонував: «Просто поїдемо і подивимося на нього».
Ми знайшли магазин у дуже страшному районі. Моя дружина навіть боялася виходити з машини. Магазин розташовувався в одній кімнаті закинутого будинку. Коли я переступив за поріг, то потік смороду вдарив у ніс. Я відразу побачив цього собаку: у клітці з іншими великими щенятами, які штовхали його і наступали на його крихітне тіло. Всі вони були нечистокровними цуценятами і голосно гавкали; деякі намагалися забути про своє нещастя, скручувалися калачиком і лягали скраєчку брудної клітки.
Коли продавець витягнула маленького тер’єра і поставила на землю, здалося, що він є косооким.
«У цього собаки було нелегке життя», – подумав я. Песик подивився на мене жалісними очима. Я навіть не міг подумати, що хтось може продавати тваринку в такому стані. Песик був страшенно худим і важив менше від двох кілограмів; до того ж, сильно кашляв. Я подумав про собачу чуму. Коли він припиняв кашляти, то чухав свої вуха з кліщами. Він покірно, опустивши хвоста, ходив за мною кімнатою – дуже сумна картина.
«Ніхто не знає, які в нього могли ще бути хвороби, можливо, невиліковні, – подумав я, – ні, мені це не потрібно». Я хотів плакати. Песик ніби казав: «Ти виглядаєш добрим чоловіком, але ти вчиниш, як усі решта». Він був таким маленьким, безпорадним та безнадійним. Поки я намагався не перейматися нещасною долею собачки і думав: «Я не винен…. Я не можу перетворити свій дім на лікарню для собак», – він витягнув свого теплого рожевого язичка і лизав мою руку, ніби говорячи: «Все одно дякую за те, що приїхав на мене подивитись». Я мусив піти звідти!
Додому ми поверталися мовчки. А коли проїхали декілька кварталів, я прийняв остаточне рішення. Думаю, на це вплинуло те, що песик полизав руку – це допомогло зрозуміти моє інтуїтивне бажання! Я розвернув машину і поїхав назад. Я не зважав на слушні заперечення дружини. Там, у цьому страшному магазині, на мене чекав маленький песик, він страждав від самотности і хвороб! Мені його було страшенно шкода, і я просив: «Я знаю, Боже, що вчинив недобре, будь ласка, пробач мені». Згодом я заплатив гроші й одержав чек. На ньому були неймовірні слова «Гарантія здоров’я».
Я взяв песика на руки, і він почав тремтіти; він дуже смердів. Я покупав тваринку і завів до найкращого ветеринара міста. Він оглянув собачку і похитав головою.
«Спробую щось зробити, але не можу нічого обіцяти», – вимовив він. Далі ми витратили цілі дні на антибіотики від кашлю, тижні на закапування у вуха ліків від кліщів, таблетки від глистів, щеплення, тонізуючі засоби, щоб врегулювати биття його маленького серця. Роки скорботи за Пені зробили мою любов ніжною та чуйною, і я її віддав цьому цуценяті. Лікар був здивований, але найважливіше, що собака одужав і ми ним пишалися.
Поговоримо про подяку. Цуценя, якого ми назвали Беньї, обожнює мене. Він вважає, що я всемогутній Бог. Вранці, побачивши мене, песик тішиться, немов маленька дитина. Він, напевно, ніколи не зможе забути пекла в тому зоомагазині.
*
За три роки від гарного початку цієї історії Беньї втратив свого улюбленого господаря. Він побачив, як вранці матір із батьком сідали в машину, але повернулася лише мати. Звичайно, ніхто не міг пояснити йому значення смерти. Беньї сидів і чекав місяць за місяцем, сподіваючись почути знайомий голос. Двері машини відчинялися – і він радів, плекаючи надію.., але потім доводилося розчаруватися. Знову з автомобіля виходив хтось інший.
За декілька місяців після похорону я приїхав до матері допомогти спакувати речі батька та роздати його одяг. Коли пальта та штани поспіхом вкладалися до валізи, Беньї вистрибнув на ліжко. Песик повільно підійшов до одягу і ретельно почав його обнюхувати. А потім вискочив на чемодан і притулився до одягу батька. Згодом Беньї подивився на мене.
«Я розумію, Беньї, я також за ним сумую», – поспівчував я.
Висновок
Чому я вмістив цю розповідь про собаку до книжки про чоловіків? Напевно, тому, що чоловіки покликані відчувати, любити та радіти. Такі люди, як мій батько, є дуже емоційними та чутливими до мінливости життя, але ця чутливість вартує заплаченої за неї ціни.