Коли Джон Чедвік загнав своє авто в гараж, вже стемніло. Зітхнувши, він підхопив портфель із паперами, які ще треба було переглянути до завтра, і стомлено поплентався на кухню. Він почув, як голосно сваряться його дружина Елен та їхня чотирнадцятирічна дочка Ешлі. Він зайшов до дому якраз своєчасно, щоб побачити, як Ешлі збігла східцями до своєї кімнати та грюкнула дверима.
„Що тут коїться?” – спитав Джон.
„Знову стара пісня, – зітхнула Елен та похитала головою. – Ми повечеряли, і я попросила її допомогти прибрати зі столу. Вона сказала, що в неї багато уроків, але я наполягала, щоб вона залишилася й допомогла. Вона стала скаржитися, що я на неї не зважаю, що я її народила тільки для того, щоб придбати собі безкоштовну хатню робітницю. Я попросила її розмовляти зі мною з більшою повагою, нагадала, що в Біблії сказано „шануй твого батька і матір твою”, тож після цього все пішло шкереберть. Джоне, я не знаю, що робити з цією дівчиною. Я тільки хочу навчити її відповідальності”.
Джон похитав головою та стомлено сів на стілець біля столу, тоді як Елен почала мити посуд після щойно завершеної вечері. Тільки-но він поклав собі на тарілку вже вихололу їжу з каструлі, як по дому розляглись гучні деренчливі виючі звуки музики.
„Вимкни цю гидоту!” – на весь дім закричав Джон. Але галас тривав. Він кинув виделкою об стіл, рвучко зійшов сходами до кімнати шістнадцятирічного Гантера, відчинив двері та ляснув по вимикачу синового магнітофона. „Я тобі вже тисячу разів казав не вмикати так голосно цю химерну музику. Я взагалі не розумію, для чого ти слухаєш цей непотріб, але якщо тобі вже так хочеться, то міг би принаймні зробити нам ласку і надіти навушники. Хіба тобі невідомо, що в цьому будинку, крім тебе, ще живуть люди? Нам теж хочеться чути один одного під час розмови. Ми неодноразово нагадували тобі, що в Біблії сказано: „Робіть людям те, чого б ви бажали, щоб вони робили вам”, та тобі, здається, байдуже до того, що каже Біблія?”
Гантер сумно сидів мовчки, втупивши очі в екран комп’ютера. Батько ще раз пильно глянув на нього та вийшов з кімнати.
„Не знаю, що нам робити з цим хлопцем”, – зітхнув Джон, знов сідаючи до столу.
„Авжеж, він мене справді турбує, – сказала Елен. – Він ніколи не виходить зі своєї кімнати. Сидить там весь час, слухає цю так звану музику та вештається по Інтернету. Здається, Джоне, він зламав твої паролі та відвідує порносайти”.
Джон нічого не відповів. Він був дуже стомлений, а на нього ще чекала купа паперової роботи. Він просто був не в змозі вирішувати сьогодні ввечері сімейні проблеми.
Джона та Елен турбувало в дітях не тільки це. Гантер став приносити додому дедалі гірші оцінки. За останню чверть він ледве отримав „задовільно” з математики та англійської. Джон кілька разів намагався поговорити з сином про оцінки, про музику, яку той слухав, про час, який він проводить в Інтернеті. Матір заохочувала його до читання Біблії та частішого відвідування „молодіжки” в церкві. Хлопець мовчки вислуховував нотації, але нічого не казав у відповідь.
На відміну від брата, реакція Ешлі була дуже бурхливою. Вона відверто давала відсіч будь-яким спробам батьків заохотити її до читання Біблії та намаганням виправити її поведінку цитатами з Біблії, які вони їй наводили.
Батькам стало відомо, що їхні діти неодноразово їх обманювали. На тому тижні Ешлі сказала батькам, що піде в кіно на комедію, а замість того пішла на містичний трилер, незважаючи на заборону батька дивитись таке кіно. Гантер брехав батькам щодо вечірок, які він відвідував, адже там багато молоді вживало наркотики. Його успішність у школі знизилась зокрема тому, що вчитель математики піймав його на списуванні під час контрольної і поставив за це незадовільну оцінку. Коли Джон намагався поговорити про це з сином, той не схотів визнати, що списувати погано. „Всі постійно це роблять, – сказав він. – Мені не пощастило, бо тільки я попався”.
Джон та Елен намагалися прищепити дітям християнські цінності та правильну поведінку за Біблією. Вони казали їм, наскільки важливо дотримуватися Божих заповідей: є певні правильні речі, а є неправильні, і Бог незадоволений, коли ми Його не слухаємося. Вони не сиділи склавши руки, коли бачили, як їхні діти скочуються все нижче. Вони намагалися в різний спосіб змінити їхній напрямок руху: попереджали, що їхня поведінка шкодить їхній душі, вимагали обов’язкового відвідування церкви, читання Біблії, накладали всілякі обмеження – все марно. Вони були в розпачі і не розуміли, у чому справа. Вони обоє були активними, поважними членами своєї церкви, що довіряли Слову Божому. Джон ніс дияконське служіння, Елен співала в хорі. Втім, незважаючи на свою відданість церкві та Слову Божому, численні напучування та дисциплінарні заходи, Джонові та Елен було очевидно, що вони втрачають дітей.
Ситуація з родиною Чедвіків більш типова, ніж нам хотілося б думати. Схожа поведінка домінує в багатьох християнських родинах, і не тільки Америки. Батьки в розпачі, бо відвідування церкви, інші молодіжні заходи, вивчення Біблії, здається, ніяк не впливає на їхніх дітей. Вони праві: здебільшого, це саме так. Остання статистика по Сполучених Штатах Америки показує, що між моральністю молодих християн та їхніх нехристиянських однолітків існує різниця лише в чотири відсотки. Дослідження Джона Барни показують, що в 98% випадків життя молодих людей, які засвідчують про те, що вони народжені згори, не підтверджує наявності в них ставлення та поведінки за зразком Христа. Чому це так? Чому наше навчання християнській вірі не змінює життя сучасної молоді? Чому поведінка християнської молоді часто нічим не відрізняється від поведінки їхніх сусідів, що не є членами церкви?