Ремарка Анни: Навчитися помирати? Я зовсім не хочу помирати. Дуже вже люблю своє життя! Дякувати Богові, я ніколи не розуміла, що означає не хотіти жити. Чесно кажучи, я зовсім не боюся смерти, бо з радістю зустрінуся з Ісусом лицем в лице. Однак мене турбує думка про можливо довгий час страждання. Я б не хотіла стати тягарем для своєї сім’ї.
Мабуть, більшість з нас роздумує над цими питаннями. Хто хотів би лежати паралізованим чи прикутим до ліжка? Хто добровільно зіпреться на паличку чи сяде в інвалідний візочок, бо вже не зможе рухатися без сторонньої допомоги?
Проте мені також варто подумати про смерть. Важливо говорити про важливі речі доти, доки вони не перестануть нас мучити. Слід подбати про заповіт, список адрес, біографію та особисті бажання людини щодо її похорону. Як мішана родина ми завжди старалися заздалегідь залагодити питання заповіту, спадку, банківських доручень. Кілька разів у житті ми досвідчили, що невиконані завдання можуть стати комусь тягарем.
Мені спокійно на душі від того, що ми з чоловіком живемо в будиночку для старших людей, з якого при потребі можемо переїхати в будинок пристарілих. Мої стосунки з Господом дарують надію та готують до того, що Він буде зі мною, коли я старітиму. До сьогоднішнього дня я відчуваю символіку свого імени – «Анна» означає «благодать». Хочу довіряти Богові до кінця свого життя. Кінець ремарки
* *
Ми випадково зустрілися з нею в парку старечого осередку. Її хода вже не така впевнена. Віднедавна вона прогулюється парком з допомогою опори на коліщатках. Однак майже дев’яностолітній вік зовсім не шкодить її величному вигляду. Багато років тому, сповнена енергії та творчости, вона керувала нашим будиночком для гостей. Ми зупинилися, щоб перекинутися кількома словами. Я поцікавився станом її здоров’я.
«Знаєш, – зізналася жінка, – я ніколи не думала, що помирати так важко». Те, що вона мала на увазі, не має ніякого зв’язку зі страхом перед смертю. В її голосі не було жалю до себе. Ця жінка пережила складні часи. Перебуваючи на пенсії, вона мусила кілька років дбати про свого чоловіка, якого вразила хвороба Альцгеймера. Невдовзі після смерти чоловіка її дочка також раптово захворіла тією ж недугою і після довгих мук померла. А тепер і вона готується до зустрічі з Творцем.
Їй було нелегко прийняти нові виклики життя: відмовитися від щоденного та звичного. Важко прийняти згасання власних сил та щораз більшу безпорадність. Важко змиритися з тим, що постійно звужується твій простір руху. Однак вона не впала у відчай. Кожного дня вона вишиває маленькі картинки з надписами привітання, які потім дарує співжителькам на день народження. Її вірші, присвячені різним святкуванням у притулку для пристарілих, сповнені оригінальних думок та неабияким почуттям гумору. Так вона залучає всі ресурси, які ще в неї залишилися. З широко розплющеними очима вона споглядає своє щодення. Жінка не затемнює реальність чорними думками. Тому вона має право сказати: «Я ніколи не думала, що помирати так важко».
Глибокий душевний спокій я побачив також і в житті свого багатолітнього співпрацівника, який довгі роки працював столяром. Навіть у поважному віці йому вдалося змайструвати надбудову над своїм приміщенням у будиночку для пристарілих.
Одного ранку він з’явився в моєму офісі. Витягає з альбому репродукцій стос малюнків і кладе мені на стіл. «Минулого тижня я почув від свого лікаря, що в мене прогресуючий цироз печінки, і жити залишилося недовго. Отож я хочу передати важливі для мене речі близьким людям. Якщо хочеш, можеш собі вибрати якийсь малюнок».
За кілька тижнів після цієї зустрічі він уже не міг самостійно про себе дбати і незабаром помер у мирі з Богом та ближніми.
То чи можна навчитися помирати? Деякі люди навіть над цим не задумуються. Вони так довго затягують з цим питанням, що одного дня після серйозної втрати сил просто змушені про це подумати. Тому варто застановитися над цим питанням не перед самою смертю, а трохи раніше. А саме там і тоді, коли треба щось залишити чи кардинально змінити.
Безліч років тому я розмовляв зі своєю дев’яносторічною тіткою про її майбутнє. Вона більше не могла доглядати за будинком, в якому жила сімдесят років. То може варто переїхати до будинку пристарілих? Однак вона кожного разу вперто відкидала мою пропозицію.
«Я вже знаю, про що ти думаєш, – насмілився сказати їй одного дня. Ти собі уявляєш, що просто одного вечора заснеш у своєму ліжку і більше не прокинешся».
«Саме так і буде», – відповіла тітонька, холодно усміхаючись. Це було б чудово!
Напевно, жінка уявляла собі, що смерть раптом загляне до неї як добре знайомий друг. Може, вона колись читала Матіяса Клавдіуса. У своєму творі «Посланець з Ванбека» («Wandbecker Bothen») поет порушує тему смерти. Він говорить про неї, як про давню знайому, називає її «подруга-діброва», яка заходить у гості до нас, людей, якщо має час. Цей образ здається мені занадто миловидним, попри те, що я високо ціную творчість Клавдіуса. На практиці смерть показує зовсім інше обличчя. Апостол Павло розважливо підтверджує це словами: «Як ворог останній смерть знищиться» (1Кор. 15:26).
Лише коли переживемо брутальне вторгнення важкої хвороби в людське життя, то усвідомимо, що смерть є ворогом нашого життя. Тоді відчуємо щось між напругою та протиріччям, які притаманні смерті. Тільки Бог знає про неї все. Як каже Матіяс Клавдіус: «Вічний лиш Один, на початках і кінцях, і ми завжди в Його міцних руках».
Що це означає, можна зрозуміти лише в разі реальної небезпеки. Це момент присутній у біографії Дітріха Бонгофера. Ще задовго до свого перебування у в’язниці він роздумував про свою смерть. Саме тому за кілька днів до закінчення Другої світової війни, перед самою стратою, він міг попрощатися зі своїм співкамерником словами: «Це кінець, а для мене – початок життя»[1].
Через десять років табірний лікар, який був присутній при страті Бонгофера, напише: «Крізь щілину прочинених дверей бараку я побачив, що пастор Бонгофер перебував у глибокій бесіді на колінах зі своїм Господом, перш ніж одягнути одяг в’язня. До глибини душі мене пройняла така віддана та довірлива молитва цього надзвичайно симпатичного чоловіка. Навіть на місці страти він промовив коротку молитву, зробив впевнений крок уперед і піднявся сходами до шибениці. Смерть настала за кілька секунд. За свою 50-літню лікарську практику я ніколи не зустрічав більш вірної Богові смерти»[2].
Ніколи не забуду своєї останньої зустрічі з Ернстом Ебі, моїм добрим другом, який був мені як батько. Він довгі роки працював керівником нашої біблійної спільноти. Тоді я був молодим вчителем та головою однієї сільської церковної організації. Ми вже завершували приготування до євангелізації, та раптом Ернст оголосив, що мусить від неї відмовитися, бо хвороба наступала на нього з новою силою. Коли я востаннє стояв біля його лікарняного ліжка, він готувався до смерти.
«Знаєш, – промовив тихим голосом, – у мене таке відчуття, як перед нашими канікулами. Валізи спаковані. Ми в повному спорядженні. Я все впорядкував та обговорив зі своєю дружиною: ситуацію наших дітей, зовнішні справи, що стосуються майбутнього моєї сім’ї, навіть деталі похорону. Ми насолоджувалися кожним днем, який міг уже бути останнім для мене. Раділи кожною подарованою хвилиною». Після спільної молитви я з ним попрощався. Перш ніж відчинити двері, я ще раз оглянувся. Ернст глянув на мене щирим, світлим поглядом, показав пальцем нагору і скрикнув: «Отож, до зустрічі!»
Тепер і я недалеко від своєї зустрічі з Творцем. Відчуваю якусь напругу між готовністю покинути все та радістю потрапити в сам центр справжнього життя.
Я б хотів з таким самим спокоєм прощатися з життям, як це робив мій давній друг. Коли думаю про нього, пригадую уривок з пісні Філіпа Шпіти[3] (1801-1859):
- «Мій погляд померкне, погасне, стемніє,
- Та знаю, що потім дух мій засяє,
- На той бік життя мчу безупину,
- Там люди знаходять свою батьківщину».
Р. S. Я люблю життя
Про авторів
Гайнц Зіндель, 1931 року народження, юність провів у Цюріху. Здобув професію вчителя, вивчав педагогіку, олігофренопедагогіку та історію Церкви. З 1964 року – головний педагог, а з 1972 року – керівник фонду «Господь допомагає» в Ціцерсі та Ґраубюндені (Швейцарія). Заснував та провадив разом зі своєю першою дружиною «Вищу школу соціяльної педагогіки». Гайнц Зіндель має шестеро дітей та двадцять одного внука. Після смерти першої дружини одружився вдруге з Анною.
Анна Зіндель-Поладіян, 1948 року народження, виростала у Феніксі, Арізона (США). 1970 року переїхала до Швейцарії і жила разом зі своєю сім’єю в Кантоні Аарґау. Вчителька англійської мови. Після смерти свого першого чоловіка вчилася на катехита, а згодом на індивідуального психологічного консультанта в Інституті Альфреда Адлера. До 2012 року працювала консультантом з виховання та спільного життя. Мати двох дорослих дочок та бабуся чотирьох онуків.
КІНЕЦЬ
[1] Eberhard Bethege: Dietrich Bonhoeffer, Kaiser: München 1970, c. 1037.
[2] Там само, с. 1038.
[3] Філіп Шпітта (1801-1859) – німецький лютеранський богослов та поет, – прим. пер.