Якби Ісус одного разу в якійсь «діловій» частині міста виразним голосом промовив, що б Він сказав? Чи був би це громовий голос, щоб усі могли почути? Найімовірніше, це був би ледь чутний голос через велику печаль у серці Ісуса та сльози в Його очах.
Який смуток може змусити Бога плакати? І яким глибоким має бути біль, який не зможе заглушити навіть Його сила? Хто той єдиний у цілому світі – такий цінний для Нього, кого так прагне Його зболіле серце? Чиї кроки одного дня Він сподівається почути?
Хто ця особа, яку щодня кожної миті Він чекає, пильно вдивляючись, чи не побачить знайомих обрисів? Ким може бути ця особлива особа?
Чи це випадково не той, хто знаходить собі оправдання, кажучи: «Мені не потрібно йти до церкви. Я дотримуюся заповідей (звичайно, окрім однієї: «Пам’ятай святий день святкувати»). Я бачу, як щонеділі люди ходять до церкви і кажуть неправду та обманюють весь тиждень». Який хитрий обман! Він змушує виправдовуватися, почуватися таким хорошим без Божої допомоги, таким досконалим, таким задоволеним від того, що я «не такий, як інші». Як легко забути про те, що кожну душу Бог любить так, ніби інших не існує. Він із величезною любов’ю створив її та береже, піклується про неї, захищає і веде її, перетворюючи всяке зло, що зустрічає її, на добро. Та одного дня, коли Бог покличе душу, щоб побачити, як вона скористалася багатьма дарами, дарованими їй люблячим Богом, душа стане перед Творцем сам на сам, тільки тоді не буде щоденних оправдань, жодних скарг, жодних аргументів. Бог і душа – тільки двоє. Чи тепер матимуть значення чиїсь вчинки, лицемірство, обман? Ця одна окрема душа буде дивитися на Ісуса й усвідомлювати, як сильно Він любив її, коли жила ще на землі. Чи не жалкуватиме, що не служила своєму люблячому Господу? Тільки зараз вона розуміє, що відвідування Служби Божої в неділю готує душу до цієї особливої зустрічі. Літургія робить це невидимим способом: через слухання Божого Слова, клячання біля підніжжя хреста, щоб очиститися краплиною Його дорогоцінної Крові, через споживання Тіла та Крові як їжі небесної для подальшої боротьби впродовж наступного тижня, і прославлення Його милосердя, бо Його благословення приносить мир. Так, наші душі зміцнюються неділя за неділею, щоби змогти побачити славу Його Таємничої Присутності в момент смерті. Остання мить життя не повинна застати нас неготовими. Тому так важливо відвідувати цю Жертву, щоб прославити Господа, щоб покаятися в гріхах, щоб поклонятись Його божественності в частичці, щоб подякувати Йому за Його доброту. І яка нещасна та душа, яка вважає, що не потребує всього цього добра!
«Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя» (Ів. 6:53).
Можливо, є ще одна душа, яку чекає Ісус. Чи це не той, хто каже, що перестав ходити до церкви, бо не вірить у Тайну Сповіді? Він заявляє, що не сповідатиметься іншій людині, такому ж грішнику, як і сам? Але чи це так? Скільки людей, друзів, незнайомців уже бачать його гріхи? Люди, яким він довірився, сусіди та родичі бачать його недоліки. Його власна сім’я також страждає від цих слабкостей. І ці люди повинні прощати «сімдесят раз по сім», та чи роблять так? А коли прощають, чи має він досконалий мир розуму та серця, щоб знову відчувати любов тих, кого образив? Чи він завжди впевнений, що в їхніх серцях немає обурення? Чи вони пробачили і забули? Бо інакше звідки в більшості випадків має черпати сили, щоб продовжувати боротися за те, щоб бути добрим? Якщо він не впевнений у тому, що люди, яких бачить, пробачили йому, то як може повірити в прощення Бога, Якого не бачить? Наскільки більше йому запевнень від Нього знадобиться! Наскільки більше потребує Його благодаті, щоб бути кращим наступного разу! Як сильно йому треба почути своїми фізичними вухами, що Бог насправді пробачив йому! Скільки він потребує миру та радості, які походять від слів: «Прощаються тобі всі твої гріхи». Так, бо священик відпускає гріхи владою, даною йому Богом, не у своє ім’я, а в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Незважаючи на його грішний стан, джерело влади, яке є в ньому, походить ззовні – безпосередньо від Бога, від місця безмежного милосердя! Бог, що сотворив нас, схиляється над нашими недосконалостями. Оскільки ми грішимо через наші відчуття, розум та серце, саме через наші відчуття, розум та серце тече Його прощення, як чиста свіжа вода. Коли чуємо слова пробачення, наші відчуття заспокоюються. Ми почуваємось чистими, наші серця зміцнюються, розум звільняється від страху та образ, ми перебуваємо в повному мирі. Як ми помиляємося, коли думаємо, що можемо обійтися без зовнішнього знаку прощення, який приходить до нас від Бога через священика. Щоб у світлі вічності нам не довелося сказати: «Це насправді був Бог, а я не пізнав».
«Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20:21-23).
Хто зможе виміряти глибину туги в серці Ісуса, коли Він чекає на душу, яка віддалилася через прогрішення? Хіба не подвоюється біль Його серця? Ті, кому в особливий спосіб виявив Свою любов, покликав до священства чи богопосвяченого життя, поступаються світу, порушують обіти, нехтують духовним життям і захоплюються потуранням собі. Привід до гріха? Так. Причина для гріха? Ні. Якщо душа дозволяє, щоб життя інших впливало на її власну поведінку та любов до Бога, тоді така душа, мов «очеретина, яку колише вітер»; воля душі така ж слабка, як і воля тих, хто створює нагоду до гріха. Ступінь деградації може бути різним, але літеплість в обох випадках однакова. Душа наслідує погані приклади, якщо думає лише про себе. Душа не покохала Бога, але полюбила безпеку, яку знайшла в ревних богопосвячених братах та сестрах. Коли безпеки не стало, душа розпалася на частини – милиці було забрано. Душа не належала Господеві, Який спасає, душа мала тільки ідола з глиняними ногами. Це не важко розпізнати, бо хто любить по-справжньому, не зважає на власні почуття, а на почуття того, кого любить. Коли віддана душа помічає в рядах Божої армії втрати, вона стікає кров’ю заради Ісуса. Вона шукає, як підняти їх для Нього, молячись за них більше, проявляючи палкішу любов, глибше цінуючи Святі Таїнства та поглиблюючи духовне життя.
Така душа достатньо пізнала себе, щоб усвідомити: якби не Божа благодать, вона могла би вчинити ще гірше під тиском тих же обставин. Коли хтось, кого ти сильно любиш, розбитий через тягар розчарування, то не додаєш до цього тягаря. Не додаєш печаль до печалі, літеплість до літеплості. Ти намагаєшся потішити розбите серце дружнім спілкуванням та любов’ю. Намагаєшся зцілити терплячих, змащуючи оливою молитви та накладаючи пластир співчуття. Вважається безумством взяти на себе рани інших, які впали на полі бою.
Ісус пообіцяв тим, хто любить Його, бути з ними до кінця віку. Він не залишає нас сиротами. Божественний Пастир душ ніколи не покидає Своїх овечок, щоби їх з’їли вовки. Саме тому Літургія – джерело нашої святості – абсолютно не залежить від благочестя того, хто її служить.
Якщо священик має необережність стати джерелом гріха, душа, що сидить на церковній лаві, у жодному випадку не буде позбавлена благословень: Ісус підкоряється наказу недостойного священика і перемінює хліб та вино на Своє Тіло та Кров. Яка покірність і любов! І як сумно, коли знаходиться хоч одна душа, яка не потішає стікаюче Кров’ю Серце Ісуса. Чому помножуємо біль на біль, називаючи це справедливим та правильним? Чи ми думаємо, що чудо Літургії залежить від милосердя людей? А може, думаємо, що Його любов до нас то спалахує, то гасне, залежно від прихильності Божих творінь? Його любов до кожної душі така незбагненна, що увесь гріх та грішники всього світу не зможуть їй перешкодити. Так, Він страждатиме від наказу поганого священика, який дає тобі Його Тіло та Кров. Він терпітиме гріхи слабкого сина, який піднімає Його руку для розгрішення твоїх гріхів. То чому ти не там?