Бесіда за круглим столом
Ця бесіда не претендує на вичерпне висвітлення теми і зачіпає лише деякі проблеми підходу до віри. Бесіда відбувалася у вузькому домашньому колі, слухачі й учасники якого її записали. Хоча текст зазнав певної редакції і скорочення, все ж він зберіг безпосередність живого мовлення співрозмовників.
Прот. Олександр Мень 1979-80 р.
Наша бесіда умовно, повторюю, умовно називається: «Чому нам важко повірити в Бога?» Запитання, які ми ставимо о. Олександру, звичайно для кожного свої і водночас для багатьох – спільні. Частина з них – у записках, ми їх не підписували і, очевидно, потім ще можна буде невимушено поспілкуватися. Ну, от і все, передаю слово отцю Олександру.
Я майже нікого з вас не знаю, але записки свідчать, що хтось пройшов певний шлях, а хтось – перебуває щойно на самому його початку.
У моїй ситуації дві основні перепони до віри – слова і люди. Для мене очевидно, що все, що я читаю і чую про Бога, це – людські почуття, слова і думки. Людські, аж надто людські. І Святе Письмо, і Новий Заповіт також. Людське походження Десяти заповідей надто очевидне. Лише «любіть ворогів ваших», можливо, звідти. Але і це могла сказати морально геніяльна людина, чому б ні?
Я не можу повторювати молитви, бо їх придумали люди. Я не можу вірити чужим домислам і розмовам про Бога. Мені здається, що мені було би легше повірити, якщо би не було Церкви, якщо би не було віруючих, якщо би про Бога ніхто і нічого не знав, а основне, якщо би не говорив. Віра має бути внутрішнім відкриттям, одкровенням. І я хочу вірити, дуже хочу – бо дуже вже важко, дуже нудно без Бога. То ж як зробити, щоб релігія не заважала мені вірити?
Як не дивно, демаркація правильна. Справді, під словом «релігія» – не у звичному, розмовному, а в точному значенні слова – треба розуміти ті психологічні, культурні, соціяльні форми віри, в які вона виливається, а можна навіть сказати, що релігія в такому визначенні – це феномен значною мірою земний, людський. А тим часом віра – це зустріч двох світів, двох вимірів, вона є центром, ядром, осердям духовного життя людини, яка торкається Вищого.
Релігія тісно пов’язана з обрядом, а слово «обряд» походить від слова «обрядити», «зодягнути». Релігія і обряд зодягають внутрішнє життя в певні форми, творять соціяльне і культурно-традиційне річище для віри.
Є тут ще одна слушна заувага, що віра має бути внутрішнім відкриттям. Так, віра ніколи не може бути чимось, що ми прийняли ззовні. Ніколи її не можна просто запозичити; її не можна одягнути на себе так, як ми одягаємо чужу одежу. Людина завжди має віднаходити її всередині. У ній відкривається той духовний зір, який споглядає світ по-іншому і бачить інший світ. Утім і релігійні форми, що виникли на цій основі, мають свою вартість. Вони допомагають встановити зв’язок поміж людьми. Слова, які, здавалось би стоять на заваді, виявляються містками, хоча їм деколи не під силу точно і адекватно передати духовний досвід. Вони завжди символ, ікона, міт, і в певних умовах ці знаки говорять багато про що.
Люди, в яких особливо розвинена чутливість, дуже близькі між собою, легко розуміють одне одного без слів, але здебільшого ми потребуємо словесної інформації. Відкинути її цілком людина не може. Річ у тім, що стоїть за словом і формою. Коли я читаю улюбленого поета, то за рядками я вгадую несказане. Але якщо між мною і поетом немає нічого спільного, його вірші виявляться для мене мертвим набором слів. Напевно, багато з вас зауважувало, як по-різному ми сприймаємо одну і ту ж книгу в різному віці, за різних обставин і настроїв.
Наведу епізод з біографії російського богослова Сергія Булгакова. У молодості, коли він був ще атеїстом, він їздив у Німеччину на конференцію в Дрезден і під час перерв він заходив до галереї. Там він довго стояв перед Сікстинською Мадонною, вражений духовною силою, що виходила з неї. Це стало одним з моментів його духовного перевороту, коли він відкрив у собі християнина, що жив у ньому завжди. Згодом, багато років по тому, вже будучи священиком і богословом, він знову опинився в Дрездені. На його подив, картина вже нічого йому не говорила. Він пішов далі, аніж той перший крок до віри, який він зробив замолоду.
Отож багато залежить від того, якою є людина в певний момент. Але це не закреслює роль образів, символів і слів. Немає нічого принизливого в тім, що звістка про духовну тайну часто доходить до нас за допомогою людських засобів. Не треба зневажати слово «людське». Людина сама є тайною, вона несе в собі відблиск Бога. Якось Честертон сказав, що, якби ластівка, сидячи в гнізді, намагалася вибудовувати філософські системи чи писати вірші, нас це неймовірно вразило би. Але чому нас не вражає те, що якесь хребетне, яке скуте законами біології, думає про те, чого воно не може помацати руками, не може побачити очима, мучиться проблемами, яких природа не знає?
Сама людина всім своїм існуванням вказує на реальність якогось іншого плану буття. Цей факт ми отримали безпосередньо. Його не треба «вичисляти» чи «виводити». Кожен із нас несе в собі дивовижну загадку Духа, того, чого немає в жодному організмі, в жодному камені, в жодній зірці, в жодному атомі, а є лише в людині. У нашому тілі переламується весь комплекс Усесвіту, вся природа, а що віддзеркалює наш дух? Чи не вищу духовну реальність? Саме тому, що ми маємо дух, ми можемо бути провідниками цієї Божої Реальности.
Звичайно, є особистості, через яких Бог являється особливо очевидно і сильно. Це – святі, пророки, мудреці. Їх свідоцтва про містичний досвід так само цінні для нас, як цінні твори великих геніїв, що осягнули закони краси, гармонії, складних структур природи. Але ми, християни, знаємо, що вище одкровення Бога явилося нам через Особу Ісуса Христа. Тому звернуся до наступної записки.