У євангельській оповіді я бачу достовірний історичний факт, що переламався через свідомість сучасників, перейшов у міт, а потім у догму, я бачу історію, що відбулася з живою людиною, але лише з людиною.
Я дійшла до цього сама, ще раніше, ніж прочитала Ренана і Штрауса[1]. 3 усього очевидно, що Ісус Христос був геніяльною особистістю, яка незрівнянно випередила рівень морального розвитку своїх сучасників-одноплемінників. Можливо, це був навіть мутант, феномен, людина іншої породи – якийсь геній з особливою психологічною силою проникливости, як деколи трапляються генії пам’яти чи музикальности, з якісно іншим мозком, аніж у всіх інших. Але, очевидно, це був чоловік свого часу, зі свідомістю, властивою своїй епосі.
Не дивно, що, живо відчуваючи свою відмінність від довколишніх, Він повірив, що Він – Син Бога, і Йому повірили Його учні. У цьому немає нічого дивовижного, така віра цілком відповідала всьому контексту тодішнього світогляду і багатовіковому очікуванню Месії (тепер нових «синів божих» швиденько запроторюють у божевільні). Як усі (і сьогоднішні) фанати чистої віри, Він був великим гіпнотизером, а в поєднанні з високим інтелектом і психологічною обдарованістю це могло робити приголомшливе враження, яке в сто крат перебільшене в мітологічній версії.
Передовсім, мушу зауважити, що моральне вчення Христа не аж настільки випередило свій час, як це видається на перший погляд. Більшість моральних максим[2] Євангелія можна знайти в Будди, Конфуція, Сократа, Сенеки, в юдейській писемності, у тому числі в Талмуді. Деякі дослідники навіть спеціяльно цим займалися і довели, що в царині етики в Христа було небагато нового.
Далі. «Багатовікове очікування Месії», про яке йдеться в записці, було пов’язане з фольклорними мотивами, що дуже різнилися від Євангелія. Месія мав явитися на чолі людських і ангельських полчищ, він мав негайно здолати поган, прогнати їх з Єрусалиму, встановити всесвітню державу і пасти мир «жезлом залізним». Були й інші уявлення, але панували ці – популярні. Їх поділяли й учні Ісуса. Якщо ви уважно читали Євангеліє, то пам’ятаєте, як вони постійно чекали нагороди, ділили майбутні місця біля трону Месії, словом, їхні поняття спочатку були вульгарні і примітивні.
Штраус, про якого тут згадується, у своїй книзі відтворив наче б то з текстів традиційний образ Месії і потім намагався довести, що всі риси Спасителя перенесли на Ісуса. Але наступне дослідження показало, яка безодня розділяє Христа від традиційного месіянізму.
Чому ж люди повірили в Ісуса? Чи тому, що Він був геніяльним пророком, провидцем, мутантом, гіпнотизером? Але чому ж тоді Він жив і діяв, не дбаючи про успіх? Бо ж коли Христос прийшов, Він не втішався всезагальною повагою і любов’ю, не був прославленим мудрецем на взірець Сократа чи Будди, який вербував відданих учнів з вищих класів і просвітлених брахманів. Він не спирався на земну владу, як Конфуцій, Заратустра, Магомет і Лютер; Він не звертався до сили теоретичних аргументів, не чинив чуда з метою пропаганди. Він зцілював співчуваючи, і просив людей, щоб вони «нікому не казали» про Його діяння. Геніяльність? Але, як я вже сказав, у Нього не було нової етичної доктрини, але була сила-силенна ворогів, яких вважали гідними і поважаними людьми. Якби Він був усепереможним гіпнотизером, що б вартувало Йому завоювати прихильність цих фарисеїв і саддукеїв? Чому Він не вдався до духовного насилування учнів? Чому вибрав людей, які потім відреклися, зрадили, розбіглися, які так погано Його розуміли?
Ні, геніяльний гіпнотизер ніколи не приваблював би до себе цих слабких, темних, неграмотних рибалок. Та й узагалі він чинив би зовсім по-іншому. Він важив би не на низи суспільства. Він, звичайно, проник би у вищі богословські школи і силою свого впливу змусив би мудреців Ізраїля повірити в Нього. А ті, своєю чергою, навербували б Йому гурми послідовників. Він був би радий, коли народ вирішив проголосити Його царем.
А Христос, довідавшись про цей намір, сховався. Як мало це схоже на дії штукаря-демагога, який хоче завдяки сенсації здобути собі славу й отримати владу над народом.
Ренан казав, що є сім’я «синів Божих», до якої крім Ісуса доєднали Будду, Конфуція, Сократа, Заратустру, Магомета й інших пророків. Але що дивно, жоден з них не мав самоусвідомлення, яке було б схоже до самоусвідомлення Христа. Будда пробився до істини довгим тернистим шляхом, Магомет писав у Корані, що порівняно до Бога він схожий на трепет крила комаря. Пророк Ісая вважав, що мусить померти, після того, як йому явиться Господь. Конфуцій стверджував, що тайна неба перевищує його розуміння. Всі вони, піднімаючись на багато голів над людством, керуючи і зараз мільйонами людей, – дивилися на Божество знизу вгору: вони усвідомлювали Його безмірність. Окрім того, всі вони так чи так шанували древні авторитети.
Лише Христос говорив і мислив по-іншому. Ми можемо не вірити Йому, можемо обернутися спиною до Його свідчення, але саме тут – Його основна загадка. Він створив християнство не як таке собі абстрактне вчення, а посіяв насіння Божого Царства на землі. Він відкрив нечувану можливість богоспілкування – без екстазів, механічних прийомів, без «втечі від світу». Це спілкування з Богом здійснюється через Нього самого.
Він не залишив світу ні Коран, ні Тору, ні жодні інші скрижалі, а залишив самого себе. «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт. 28:20) – сказав Він. Уся суть християнства полягає в цих словах: Я з вами. Дорога до Нього відкрита кожному, хто вірить у Нього. Він реально присутній у нашому житті, а не Його вчення. Його вчення нам дороге саме тому, що походить від Нього. Він живий не як геній, діло якого живе, а зовсім реально. Тільки тому існує християнство.
Життя з Христом і в Христі – є єдине й унікальне, що дали нам події в Палестині 2000 років тому. Церква жива не лише людьми, а передовсім силою Христового Духа.
[1] Йдеться, ймовірно, про відомі твори французького письменника Е. Ренана «Життя Ісуса» та німецького філософа Д. Штрауса «Життя Ісуса в критичному переопрацюванні».
[2] Максима (лат.) – короткий вислів етичного характеру, наприклад: «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лк. 6:31). – Прим пер.