Пробачте, заради Бога, за недоречні компліменти, але нам здається, що ви, можливо, у наш час єдина людина, яка бачить всесвітню історію наскрізно і глибше, воістину стереоскопічно. Вам відомі шляхи розвитку Духа. Отож запитання майже як до оракула: чи кінець світу і Останній Суд справді близькі? Ядерна війна, третя світова – чи про це йдеться в Одкровенні? Чи допустить Господь?
Я, звичайно, рішуче відкидаю роль оракула, я просто не знаю, що буде далі. Але я глибоко переконаний, що Церква як духовна єдність людей, що поєднують себе з Христом, щойно розпочала існувати. Ті зерна, які посіяв Христос, щойно розпочинають рости, і мені важко припускати, що все це раптово обірветься. Звичайно, ніхто не може знати Божих замислів, але я маю відчуття, що попереду ще щонайменше така ж величезна історія, яка простерлася позаду.
Для деяких новонавернених християн Церква – це явище дорогого і красивого минулого. Декому навіть хочеться, щоб це минуле – візантійське, древньоруське, первісно християнське – будь-яке, щоб воно повернулося. Тим часом християнство це – стріла, що націлена в майбутнє, а в минулому були лише його перші кроки.
Якось я переглядав одну «всесвітню історію». Книга про середні віки – це «ера віри». Далі були томи: ера розуму, ера революції тощо. Виходить, що християнство якийсь середньовічний феномен, що існував колись, а зараз він вимирає і є приречений.
Ні, і тисячу разів ні!
Що спільного в християнства з тим, що ми бачимо в середньовіччі? Вузькість, нетолерантність, гоніння інакомислячих, статичне сприйняття світу цілком поганське: тобто світ існує як єпархія – вгорі Творець, потім ангели, нижче папа і король, потім феодали, тоді селяни так далі, опісля тваринний світ, рослинний, як у готичному соборі. Й усе це стоїть, а потім Бог явиться, і – кінець. Буде Страшний Суд, щоб розібрати всю цю споруду.
Таке статичне бачення суперечить Біблії. Біблійне одкровення первісно пропонує нам нестаціонарну модель світової історії. Світова історія – це динаміка, рух, і весь космос рух, і все – рух. Царство Боже за поняттями Старого і Нового Заповіту – це прийдешнє торжество світла і замислів Божих серед темряви і недосконалости світу. Ось що таке Царство Боже. Хтозна чи може воно реалізуватися за такий стислий термін.
Звичайно, можна запитати: а чому Бог не пришвидшить його, чому, скажімо, Він не втрутиться, не змінить негативних процесів?
На це можна сказати лише одне: всі ці покращення, що надходять ззовні, нав’язані, очевидно, суперечать космічному замислу. Вони не мали б жодної моральної ціни, вони позбавили б нас людської гідности. Ми просто стали б запрограмованими істотами, позбавленими будь-якої свободи. Досить того, що ми пов’язані природою, спадковістю, своєю психікою, соматикою, навіть, може, астрологією – коли ми народилися, під яким знаком зодіяка. Всього цього нам досить. Ми хочемо, щоб ще Господь Бог запрограмував урешті нашу душу, щоб ми цілковито стали автоматами. Щоб нас можна було показувати в музеї мадам Тюссо.
Але насправді християнство є завданням. Вникніть у євангельські притчі: закваска, діючи поступово, починає сквашувати все тісто. З одного зерняти росте дерево. Подумайте, як багато у світі процесів! Це дивувало людину завжди, і не лише древню!
Я живу поблизу дубового гаю і часто дивлюся на маленькі жолуді на землі, з них піднімаються велетні… Скільки всього має відбутися в природі, заки дуб вижене вгору…
Те саме – в історії. Христос порівнює Царство Боже з деревом і з закваскою. Це не сучасні аналогії. Навіть марксистські історики говорили про «революційну отруту Євангелія». Вона постійно давалася взнаки в різних опозиційних рухах.
Шлях, що його накреслює нам Євангеліє, нелегкий. Для декого він виглядає незатишно, як підніматися вгору по скалах. Але нам запропоновано саме цей шлях. І на ньому доведеться пройти через сумніви, пошуки, душевні кризи, і лише воля, яка націлена, наче стріла, поведе нас вгору.
І врешті, ви скажете: а якщо воля ослабне? Так, вона не лише слабне, вона взагалі доводить своє банкрутство. Тут було одне запитання: як розуміти толстовське тлумачення Євангелія? Толстой любив слово «самовдосконалення». Слово хороше, але беззмістовне. Ніхто ніколи сам себе вдосконалити не міг. Кожен із нас добре знає по собі, що ми піднімаємося і знову падаємо. За волосся міг витягти себе лише барон Мюнхгаузен.
Одна з передумов початку істинного християнського шляху – це моральна внутрішня чесність. Апостол Павло показав це чудово: «Те, що ненавиджу, це люблю. Горе мені! Два чоловіка живе в мені». І ми всі це знаємо. І до цього він додав ще: якщо ми не можемо самовдосконалитися, то ми можемо бути відкриті тому рухові, який іде до нас згори. Сила благодаті може діяти так, що людина, яка не здатна до перемоги, перемагає, людина, від якої не можна було очікувати чуда, раптом чинить чудо.
«Сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9), – ось що каже Писання. У немочі. І часом якою слабкою здається людина, а які дивовижні речі може здійснити вона за допомогою вищої сили. Отже, тут так само, як у джерелах, – Боголюдський принцип. Людина піднімається вгору, і їй простягнена рука.
Віра передбачає можливість чуда, тобто порушення природного порядку речей у будь-який час і в будь-якому місці. Але як повірити в можливість явлення Богородиці на Калінінському проспекті (тобто в чудо аж настільки безпосереднє і безумовне, якими є, приміром, євангельські чуда)?
Чудо не є надприродне явище в прямому значенні слова. Надприродній є лише Той, що стоїть над сотворінням, тобто над природою. А все решта природне, лише по-різному. Впевнений, що воскресіння мертвих – відповідає якомусь таємному, нам невідомому сотворінню.
Я, наприклад, ніколи не потребував жодних чуд, хоча в житті бачив дуже багато всіляких незвичайних речей, але вони мене не надто цікавили. Може, це просто особисте, суб’єктивне. Зі мною траплялися різні – я називаю це словом «феномени»; тож ці феномени цікаві не менше, ніж організм якоїсь голотурії[1].
Щодо Калінінського проспекту? Уявімо, що певний архангел явився перед Держпланом. Всі його працівники падають ниць перед цим вогненним чудом – що ще їм залишається робити? Це буде віра, яка нічого не варта, віра, породжена страхом невмолимого факту, який спадає на людину, як камінь на голову. Це суперечить усьому, що ми знаємо про задуми Творця щодо людини.
Свобода і ще раз свобода. Мало того, навіть якщо би Боже буття довели з математичною точністю – це суперечило би Божим задумам, бо людина не мала б куди подітися.
Я завжди згадую оповідання Сартра про себе: коли він був маленьким, він пропалив килимок і раптом відчув, що Бог дивиться на нього; і йому нема куди подітися, бо він допустився цього неподобства, і тоді хлопчик почав сварити на Бога. Відтоді він більше не відчував Бога. Він просто втік від Нього, втік таким емоційним чином. Такий Бог, як кувалда, яка висить над нами, – це проекція наших уявлень про Нього.
[1] Голотурії – клас морських безхребетних тварин.