Чому нам важко повірити в Бога?_7

Чи вимагає віра буквального розуміння того, про що йдеться в Євангелії, чи події, які описані в Євангелії (особливо чуда), треба тлумачити алегорично? Чи припустимо для віруючого таке ставлення до тексту Євангелія, яке згодом було в Толстого (тобто як до будь-якого тексту)?

У Старому Заповіті багато описів чуд є лише поетичними метафорами. Бо Старий Заповіт, як я вже казав вам, – це складна система жанрів, і коли там сказано, що «гори скачуть» і таке інше, не треба розуміти це буквально. Це мова поезії, саги, сказання, легенди.

Але Євангеліє за своїм жанром – це зовсім інше. Це текст, що дійшов до нас безпосередньо з кола людей, що жили в часи Христа. Його слова донесені майже буквально. Чому ми маємо сумніватися, що Він зцілив сліпонародженого, якщо історія знає багатьох чудотворців і цілителів усіх рангів. У Євангелії чудо не лише в тому, що Христос підняв паралітика, а в тому, що Христос сам був чудом.

Я, в кожному разі, розумію всі оповіді про зцілення буквально. Може, якісь окремі моменти ми не зовсім точно розуміємо, скажімо, чудо з гадаринськими біснуватими, коли стадо свиней кинулося з кручі. Але це зовсім не основне і не суттєве.

Чи припустиме для віри таке ставлення до текстів Євангелія, яке було в Толстого? Так, Євангеліє – це книга, як я вже казав вам, яку написали люди. Богослови вивчають зараз, як її писали, за яких обставин, як редагували. Є ціла наука біблістика, яка це досліджує. Але вона досліджує оболонку, засоби, за допомогою яких Дух Божий і богонатхнений автор доносять до нас саму суть. Ми мусимо прагнути вловити, знайти цей сенс.

А Толстой нічого такого не робив. Він брав Євангеліє, Коран, Авесту[1] і переписував їх на такий лад, наче всі їх автори – толстовці. Я дуже ціную Толстого і поважаю його пошуки, але його цікавило лише одне: виразити свій світогляд, своє світовідчуття через повісті, романи, трактати, через інтерпретації і через переписування всіх священних книг світу. Але це зовсім інше. Толстой говорив про себе, про своє – він найменше цікавився Євангелієм. Горький згадує, що коли він бесідував з Толстим на ці теми, то відчувавав, що Толстой поважає Будду, а про Христа говорить холодно, він Його не любить. Він був глибоко чужий письменнику.

Обряд здається забавою (нехай красивою), вигадкою, чимось зовнішнім і необов’язковим відносно до того, що пов’язане з думками про Бога, з пошуками віри. Навіщо вірі обряд і чи можна глибоко вірити поза обрядовістю? Це запитання ще й тому виникає, що зараз, здається, є багато людей, для яких не за традицією, а за особистим вибором обрядовий бік домінує над іншими сторонами стосунку до Бога («церковний формалізм»).

Обряд, звичайно, це не вигадка. Обряд, як я вже сказав, – це зовнішнє вираження внутрішнього життя людини. По-іншому ми не можемо його виразити, бо ж ми душевно-тілесні створіння. Уявіть собі, що вам дуже смішно, але вам заборонили сміятися; чи ви хочете виразити своє обурення, але ніяк зовні не можете його проявити.

Ви зустріли людину, яку любите, а вам дозволили розмовляти лише через шибку, ви не можете навіть торкнутися цієї особи. Відразу відчутний ґандж, дефект.

Ми завжди виражаємо свої почуття, і глибокі, і поверхневі. І все це породжує узвичаєні побутові обряди; цілунки, потиски руки, аплодисменти, все, що завгодно. Мало того, обряд служить для поетизації, прикрашення наших емоцій.

Скажімо, людину, яка стоїть над домовиною, може опанувати жах, її може охопити стан, що межує з божевіллям. Але от розпочинається обряд оплакування. Зараз уже, щоправда, його рідко можна побачити, але в селах Сибіру я зустрічався з такими речами. Жінка стоїть і голосить, так, як голосила її мама, її бабуся… Я спостерігав, як цей речитатив, цей спів не гасили її емоцій, а просвітлював їх, робив їх зовсім іншими. Якщо хтось із вас бував на церковному похороні – хоча в нас це не завжди красиво відбувається – але все одно це зовсім інше, ніж, коли людину просто несуть, а потім кудись засовують, і все. Під час похорону раптом щось знімається, емоції підносяться вгору. Ось що таке обряд.

Окрім того, обряд об’єднує людей. Люди прийшли до церкви помолитися, вони разом вклякнули… Цей стан душі охоплює їх усіх. Звичайно, є люди, яким це начебто не потрібно. Але я таких не зустрічав. Насправді, якщо віра пронизує їхнє життя наскрізь, по-справжньому, то для них це конечно. Інша справа, що обряд змінювався, з плином віків він не раз трансформувався. Скажімо, нині в Африці літургію служать при звуках тамтамів, мало не танцюючи, а десь у протестантських країнах богослужіння вкрай спрощене. Причина – інша психологія.

Я, здається, розповідав, як один мій знайомий писав мені з Парижу, що, повернувшись після довгої відсутности у Францію, вирішив пройтися по соборах. І, оглядаючи їх, він раптом зрозумів, що вони покинуті, наче тут уже живе інше плем’я, яке сповідує іншу релігію. Гігантські готичні вівтарі пустують. А десь по кутках групки вірних, що собі зібралися, на маленьких столиках служать літургію французькою мовою. А вся ця середньовічна помпа більше нікого не цікавить. Вона непотрібна. Туди сходяться на похорони президента чи на щось таке. В релігійній свідомості настала інша фаза. І все ж обряд у житті залишився. Найбільше він спрощений у баптистів, але, якщо ви підете на їхнє зібрання, то побачите, що його елементи все одно в них залишилися.

Лише не треба, ще раз повторюю, плутати основне з вторинним. Ось через цю плутанину виникає церковний формалізм. Він дуже багато лих спричинив Церкві загалом, і російській зокрема. Ви знаєте, що в XVII ст. від неї відкололася найактивніша, найенергійніша маса людей, може, навіть, ядро церковної маси, лише тому, що люди не так хрестилися. Таким чином це надовго збурило, знекровило російську Церкву. Розкол старообрядництва позначився навіть на XX ст. Бо найсильніші люди пішли з Церкви. Чому? Вони вирішили, що основа християнства полягає в цих речах, і за них треба вмерти.


[1] Авеста – священна книга зороастризму. – Прим. ред.

Попередній запис

Чому нам важко повірити в Бога?_6

Наступний запис

Чому нам важко повірити в Бога?_8