А чуда взагалі бувають?
Кожен з нас принаймні раз запитував себе. А скільки людей приховує відповідь у своїх серцях, маючи тверде і глибоке переконання, яке може бути породжене лише особистим досвідом?
Оскільки чуда не мають певної градації, – бо чудо або є, або його нема, – то за визначними чудами йдуть тисячі менш помітних, прихованих у буденності кожного дня. Багато дивовижних виявів певної Присутности з конкретними й помітними її знаками, які можна зауважити навіть тілесними очима. Головне, щоб ці очі не піддалися на провокацію упередженого ставлення і стереотипів.
Кожен вияв любови є чудом.
Але, з одного боку, що може бути природнішим для людини, аніж любов? Не існувало, не існує і ніколи не існуватиме людини, яка б не шукала хоч якоїсь любови. Любов є криком душі, вічним та наполегливим, який неможливо змусити замовкнути. З іншого ж боку, не так важко усвідомити, що власне брак любови є справжньою причиною всіх наших бід та негараздів.
Отже, любов є природною для людини. Й оскільки все, що породжене любов’ю, за своєю природою є чудом, то з цього випливає, що й чуда є природними для людини.
Я не хочу сказати, що людина спроможна творити чуда, адже йдеться власне про те, що це Бог може чинити їх завдяки людині, аби тільки вона повністю Йому довірилась, принаймні на мить, радикальною та безумовною довірою.
Не так уже й давно я пережила особливий досвід, в якому розпізнала чудо, що, хай як це не дивно, об’явило мені, яким великим є моє невірство.
Вересень. Мій онук Томазо, провівши тривалий час у нашій літній хатинці, завтра повернеться додому. Він схвильований та дещо стривожений, бо за кілька днів піде в початкову школу.
Останнім часом ми часто ходили збирати гриби. Томазо задоволений, уперше у своєму житті він назбирав грибів більше від дідуся, якого досі годі було в цьому обійти.
Зараз п’ята вечора. Томазо запитав: «Бабусю, а може ми ще трішечки погуляємо по лісу?». Під «лісом» він розуміє наш дикий сад, який, зі своїми соснами, дубами та каштанами, часто підносить різні несподіванки. Річ у тім, що сьогодні ми відвідали «ліс» уже кілька разів, також і з дідусем, та грибів не знайшли.
Однак я приймаю пропозицію внука, тож ми разом вирушаємо гуляти, розгрібаючи сухе листя та шишки. Ми шукаємо мовчки і я переконана, що нічого не знайдемо. Спостерігаю за онуком краєчком ока і посміхаюся з його старанности та зосереджености, які він виявляє.
Ми просуваємося крок за кроком углиб «лісу», аж раптом, піднявши очі, я побачила, що стоїмо біля підніжку Розп’яття, яке привезли багато років тому з Альто Адідже. Я, під впливом невідомого імпульсу, сказала Томазо: «Ходи, привітаємося ще раз з Ісусом». Він покірно пішов за мною і, як завжди за таких обставин, ми подякували Йому, тримаючись за руки, і спробували придумати нову молитву.
Саме в цю мить у моєму серці щось сталося. Мене охопило величезне бажання допомогти цій дитині. І бажання було таким сильним та нагальним, таким палким, що я, відкидаючи залишки «раціонального» мислення, яке намагалося пробитися в мою свідомість, вголос кажу: «Ісусе, прошу Тебе, зроби так, щоб Томазо знайшов ще один невеличкий гриб, перш ніж ми підемо додому».
Томазо подивився на Христа, потім – на мене, і відійшов на кілька кроків убік. Потім повернувся до мене з яскравою посмішкою, вказуючи пальцем у напрямку стежини, де чітко виднівся невеликий грибочок, який гордо виблискував своєю свіжістю. Томазо нахилився над ним, обережно зрізав та повернувся до мене, показуючи свій трофей.
Від подиву я оніміла. І лише згодом зрозуміла, що це й було мірилом мого невірства.
Я ледве змогла прошепотіти: «Гаразд, подякуймо Ісусу». І тоді, коли Томазо дякував перед Розп’яттям з невинною природністю, я дивилася на них обох і мене сповнювало невимовне почуття вдячности.
Томазо побіг показати гриб дідусеві. Я ж залишилась там, перед Христом, і довго дивилася на Нього, не думаючи й не аналізуючи нічого. Просто дивилась, розчиняючись у Ньому. Це дякувало Йому моє серце, адже мені вже забракло слів.
Увечері я готувала гриби, які ми назбирали вдень. Взявши з прихованою посмішкою маленький грибочок, який знайшов Томазо, я хотіла порізати його разом з іншими, але мій чоловік – дідусь-експерт, який нічого не знав про те, що сталося, – стоячи за мною, сказав: «Цей гриб я відклав би».
Я здивовано подивилася на нього: мені цей гриб здавався добрим та їстівним. Він погодився зі мною, але додав: «Цей гриб не такий запашний. Бачиш, який він блідий порівняно з іншими?».
«Але він їстівний?». – «Це їстівний гриб, але…».
Це «але» отруїло мене в одну мить. Сумнів одразу ж опанував мої думки, залишаючи мене дещо шокованою. Однак я зробила зусилля над собою: нарізала гриб Томазо маленькими шматочками і вкинула його в миску, де вже були решта грибів.
Лише тоді, коли Томазо їв гриби, які я приготувала, правда пробилася в моє серце.
Ісус учинив диво, а я подумала, що гриб отруйний.
І це моя віра?
Того вечора, коли до мене повернувся спокій, я, перш ніж лягти спати, обдумала як слід усі етапи сьогоднішньої пригоди. И усвідомила, якою ж тонкою є межа між сумнівом і довірою.
Коли я запропонувала Томазо попросити про чудо в Ісуса, частина мене знала, що фактично пропонувала йому щось неможливе. Це порив любови допоміг мені подолати в одну мить усі сумніви та страхи. Тоді моє серце, сповнене лише бажанням любити, було вільним від тих почуттів.
Якби ж я задумалася хоч на хвильку, то не попросила б нічого, бо в разі невдачі в серце Томазо впало б зернятко сумніву.
Моя довіра в цій ситуації була ідеальна, хоча я цього й не усвідомлювала. І оскільки кожен вияв любови є чудом, то чудо сталося.
Однак людині вдається доторкнутися до шат Господа Ісуса Христа лише на мить, а я, ледь-ледь зачепивши їх, знову опинилася в полоні невпевнености та сумнівів. І ця благодатна мить затьмарилася та загубилася десь у глибинах моєї духовної убогости.
Але чудо сталося. На моїх очах. І воно закарбувалося в моїй пам’яті як беззаперечний факт. Цей досвід подарував мені впевненість у тому, що кожен день нашого земного життя повинен бути присвячений підготовці до чуда, оскільки кожне чудо демонструє, що нашою правдою є дух, а не тіло.
За таких обставин сіяння та плекання любови має стати постійною життєвою практикою кожного з нас.
І справді, хто з нас принаймні раз у своєму житті не відчув, якою потужною силою є любов? Те, що любов може пересувати гори, – не символічне твердження, а констатація факту.
Любов має тисячу облич і виявляється всюди та скрізь, очікувано й неочікувано, але її завжди легко розпізнати.
Любов має тисячу облич і один лише голос – молитву. І завдяки їй народжуються чуда, які є нічим іншим, як засобом спілкування між Богом та Його творіннями: молитва – це їхній засіб.
Кожне чудо народжує в нас глибоке почуття вдячности, оскільки воно каже нам – і показує, – що ми гідні Отця не завдяки нашій діяльності чи нашій святості, а завдяки тому, що ми є Його Дітьми. І саме як Його Діти ми гідні Його об’явлення.
Наша убогість вмить зникає, наша слабкість відступає і ми відчуваємо, як піднімаємося на той духовний рівень, який є нашою справжньою домівкою, нашою спільною долею, якщо ми, звичайно, про це не забули.
Посеред цього забуття, у глибокому сні, що віддаляє нас від нашої справжньої сутности, чудо є пробудженням до справжньої дійсности – до любови.
Але щойно це світло починає зникати, а пережите чудо відходить у закутки пам’яти, залишаючи по собі лише відлуння, тоді ми, маловірні люди, знову повертаємося до старого запитання: а чуда бувають?