Я гуляю мальовничою галявиною разом зі своїми двома онуками. Жовтень у розпалі, повітря сповнене свіжости, а на руках Томазо і Джовані рукавички абрикосового кольору. Покров з сухого листя під деревами, здається, голосно протестує проти наших кроків, що порушують його спокій. Аж раптом одна травинка притягнула до себе мій погляд. Її довге стебло прогнулося під тягарем чогось, що приліпилося до його кінчика. Я нахилилася, щоб краще роздивитися, і побачила мертвого цвіркуна.
Я покликала дітей, які, зацікавлені, прибігли.
– Дивіться, – сказала я, – де помер цей цвіркун! Він спробував здертися нагору і смерть заскочила його саме тут, на вершечку трав’яного стебла.
Діти уважно роздивляли маленьку темну комаху. Джовані хоробро простягнув палець, щоб зняти її.
Смерть прийшла несподівано, як приходить завжди, а цвіркун, намагаючись досягти мети, міцно вхопився за стебло, і так помер на ньому.
Хтозна, що було в цвіркуна, доки він був живий, і що зникло, залишивши його на цьому стебельці…
Я спитала в дітей:
– А ви як думаєте, чим був цей цвіркун за життя? Цим пустим тільцем, що звисає з травинки, або чимось таким, що вже зникло?
– Чимось таким, чого вже немає, – відповів Томазо без тіні сумніву.
І Джовані дотримувався тієї ж думки:
– Так, він був чимось таким, чого вже немає.
– А чим саме?
– Життям! – хором відповіли хлопці так, ніби це було річчю очевидною.
– Так, діти, Життям: неймовірним Чудом.
Ми так і залишилися втрьох дивитися на чудо, яке було перед нашими очима, і кожен з нас намагався по-своєму пояснити його.
– А скажіть мені, – питала я далі, – якщо цвіркун, коли ще жив, був Життям, то чим є ми?
Томазо задумався на хвилинку і відповів:
– Ми живі, отже, ми теж є життям.
Джовані кивнув головою в знак згоди з братом.
– Так, ми є життям, – продовжила я, – якому можемо дати тисячу імен: Чудо, Бог, Божественна Сутність, Подих Творця, Всесвітня Енергія… Яке ім’я вам більше до вподоби?
– Мені подобається Божественна Сутність, – відповів Томазо.
– А мені – Подих, – сказав Джовані.
– Тоді назвімо це Подихом Божественної Сутности, який обдаровує все життям. І він підтримував життя цього цвіркуна, доки той не відійшов в інше місце.
– Але слово «Життя» значно коротше, – зауважує Томазо.
– Згодна, отже, назвімо це Життям. І тепер ми принаймні знаємо, що воно таке.
Я добре знаю, що не всі вдумуються в цю назву, а дехто навіть заперечує існування життєвого начала як такого. В тому сенсі, що дехто – зокрема більшість учених старої закваски і, на жаль, багато представників молодого покоління – твердо переконаний, ніби ми є лише матерією, а отже, ототожнює себе з тілом і вірить, що лише цим і є: шкаралупою, яка порожніє після смерти. Але коли ти просиш його з наукової точки зору пояснити, що ж саме робило цю шкаралупу живою, то переконливих аргументів не отримаєш.
– Отже, діти, – продовжила я імпровізувати на тему, яка поволі починала набувати чітких обрисів у моїй голові, – ми є, і в цьому твердо переконані, Життям. Життям, яке набуло певної форми.
Діти з цікавістю дивляться на мене.
– Цього разу воно набуло форми цвіркуна, – продовжила я, – а ще воно набуло форми Томазо, Джовані, мене… цього метелика, сонця, місяця й всіх зірок на небі. А як ви гадаєте, чому Життя повинно набувати якоїсь форми?
У їх очах читалося запитання.
– Я вірю, що знаю правильну відповідь… Ми є Життям, але, на жаль, про це забули. І справді, нам здається, що ми є лише тілом. А чому про це забули, ніхто не знає. Ми взагалі забули, що таке Божественна Сутність: а ви пам’ятаєте про це?
Томазо і Джовані хитають головою.
– Отже, – продовжила я, – необхідно набути форму, щоб, завдяки любові, навчитися пам’ятати про це. Божественна Сутність є Чистою Любов’ю. І якщо ми забули, чим є ця Божественна Сутність, то, як наслідок, забули, чим є Чиста Любов, адже це одне й те саме.
Я нахилила голову. Хтозна, чи цвіркун пам’ятав про Любов…
– Саме тому, – продовжила я, – форма, наше тіло, потрібна більше, ніж будь-що інше, аби шукати та передавати любов, аби пам’ятати про те, якою вона є. І якщо ми прагнемо пам’ятати про те, як це перебувати в Божественному Подиху, у Світлі і радості, необхідно навчитися відтворювати ці чуда тут, на Землі, у формі, яку Бог обрав для нас. Тому треба завжди пам’ятати про цей всесвітній Закон: ми не є нашою формою, тобто пустою шкаралупою. Ми є Життям і можемо пам’ятати про це лише завдяки Любові.
Ми продовжували дивитися на мертвого цвіркуна.
– Подумайте ось про що, – сказала я, – Подих Божественної Сутности дав вам форму, щоб ви змогли піти у світ шукати Любов. Кожна річ, якою ви живете, набуває певного значення. Є причина всього, що ви робите і що ви думаєте, – це згадка про Любов, згадка про Божественну Сутність!
Здалося, що тиша навколо запечатала ці мої слова.
– З іншого боку, – додала я, – хіба не є правдою, що ви почуваєтеся щасливими як тоді, коли отримуєте любов, так і тоді, коли даруєте її?
Діти продовжували дивитися на мене знизу вгору, уважно слухаючи кожне слово.
– Хіба вам не здається, що це має щось означати? Так от, за цим всім прихована дуже конкретна річ: все, що ви робите, все, що ви кажете, все, що ви думаєте, все, чим ви живете, – священне.
– А що означає «священний»? – спитав Томазо.
– Це означає, що воно божественне, тобто походить від Бога. Воно благословенне. Одним словом, воно є особливим для Бога. Тож ніколи не забувайте про те, що Життя благословило вас, обравши саме вас, аби ви навчилися пам’ятати про Любов всередині себе та поза собою. Пам’ятайте про те, що ви повинні ставитися до Життя з великою повагою і вдячністю. І ви, і всі ми є Божественною Сутністю, що набула форму.
– Але потім Божественна Сутність піде геть? – сумно запитав Джовані.
– Так, – відповіла я, – вона піде. Але оскільки саме ти є Життям, то це ти підеш, власне ми всі підемо геть, залишаючи по собі лише пусту оболонку. Коли Життя в нашому тілі зрозуміє все, що йому необхідно знати про любов, воно його покине. Завжди боляче залишати форму. Тіло спустошується і залишається тут. Але ви вже знаєте, що ми не є цією оболонкою. Завжди пам’ятайте, що ми є Життям. Залишивши тілесну шкаралупу, ми продовжимо жити.
– І як же ми будемо жити? – запитав Томазо.
– Це – велике чудо! – відповіла я. – Але в одному можете бути переконані: після того, як ви покинете свою тілесну оболонку, ми всі станемо одним цілим, поєднавшись у Божественній Сутності всіх речей. Ми станемо вільними та радісними, як метелики, як повітря, яким дихаємо, як вітер у горах, як море, що єднається з небом на горизонті. Ми станемо чистою радістю. Ми станемо світлом.
Джовані підвів на мене свій захоплений погляд:
– То ми ніколи не помремо?
– Ні, Джовані, ми ніколи не помремо. Наша свідомість ніколи не вмирає.
В цю мить Томазо задоволено посміхнувся:
– Бабусю, але ж це означає, що смерти не існує! – радісно вигукнув він.
Молодець, Томазо! Саме так: смерти не існує.
Смерть – це наш винахід, вкорінений у страху, який ми відчуваємо щодо Бога, Його сили та Його любови.
Хворобливий винахід, який народжується з хворобливого переконання в тому, що ми є лише тілом і що це ми самі створили себе.
Ні, смерти не існує. Тепер я це знаю. Тепер про це знають також Томазо і Джовані.
«Господи, – я почала молитися, – зроби так, щоб їхнє тіло не викреслило з їхніх сердець цю правду!».