Наш погляд, через близькість до Його «неприступного світла» (1Тим. 6:16), стає здатністю бачити, «наближенням» до світла.
Однак не йдеться про вміння пронизувати лише надприродний вимір.
Мені видається, що в молитві реалізується дивний парадокс: перебуваючи в невидимому світі, око вміє бути придатним у світі видимому.
Довго залишаючись у трансцендентному просторі, людина, яка має досвід споглядання, ніби «випробовує» свій зір, щоб потім він міг помірятися силами з простором тимчасовости.
Ми повинні усвідомити собі, що найважче побачити те, що в нас перед очима, те, чого ми торкаємося.
Самітник звикає «зносити» Боже світло, не лише як завдаток та обіцянку вічности, а й як відкриття теперішньої дійсности.
Слушно сказано, що «важко побачити натовп, коли стоїш посередині нього».
Самітник втікає від натовпу не тому, що не хоче його більше бачити, а щоб ліпше його бачити.
Справжній споглядальник прагне бачити лише Бога, нічого поза Богом, оскільки хоче навчитися помічати брата, зосереджуючись на його обличчі.
Містик не вагається спрямовувати очі до «недоступної світлости», щоб дозволити осліпити їх собі перед найбільш невірогідною дійсністю на землі.
Містик не капризує, він не є естетом небесної краси. Безумовно, він закоханий у красу, але відкриває очі на все, що відразливе, неприємне, несправедливе, деформоване, що представляє життя на цій «кулі шмаття та гріхів».
Якщо хтось іде в пустелю, щоб більше нікого не бачити, щоб не мати постійно справи з тими самими нестерпними особами, з тими самими неприємними проблемами, з тими самими банальними щоденними справами, мусить зважати на осліплення.
У пустелю треба йти, щоб побачити більше, щоб побачити ліпше. Насамперед щоб спрямувати наші очі до речей та осіб, яких ми воліли б не бачити, щоб поглянути на ситуації, в яких ми воліли б не брати участи, на справи, яких ми хотіли б уникнути, на зустрічі, які хочеться оминути.
Людина споглядання – це така особа, яка усвідомила, що для того, аби «зауважити» брата, якого… бачить, який проходить повз, який, можливо, навіть топчеться по ногах або штовхає ліктем в автобусі, спочатку мусить пошукати невидимого Бога.
Вона не входить у небесну дійсність, вийшовши від дійсности, яку ми відчуваємо органами чуття. Поводиться по-іншому. Від невидимого до видимого. Від Бога до брата.
Щоб дійти до ближнього, спочатку іде до Бога. Впевнена, що звідти дійде до брата. А якщо не доходить, то тому, що не наблизилася достатньо до Бога.
Затримується в «іншому світі» настільки, наскільки це потрібно, щоб відкрити «тутешній світ».
Прагне посильно настільки довго шукати обличчя Бога, поки не об’явиться їй людське обличчя.
А якщо Бог дозволить їй досягнути вершину переміни, знає, що ця благодать їй надана, щоб вона могла знову зійти в низину, де її чекає хтось спотворений.
Я довіряю поглядові молитовної людини. Не насмілююся перешкоджати їй, коли вона споглядає Єдиного. Знаю, що коли вона проходить повз мене, то занурена у свої думки, однак бачить мене.
Я радше боюся метушливих людей, які все знають і всюди були, які поплескують мене по плечі, придивляються до мого одягу й стверджують, що я добре виглядаю. Людей, які все зауважують. Але я впевнений, що ті люди мене не бачать.
У мене виникає бажання сказати їм:
– Як ти можеш побачити мене, якщо ніколи не закриваєш очей? Як ти можеш не спускати мене з очей, якщо ніколи не відходиш? Як можливо, щоб ти цікавився мною, якщо Бог не охоплює тебе цілковито?