Досвід молитви в пустелі дає зрозуміти, що те, що ти зазвичай називаєш світлом і що кличеш, є твоїм світлом і не має нічого спільного з Божим світлом.
Коли Бог роз’яснює світлістю Своє обличчя, Його світло не може розпалити нашого бідного світла, але роз’яснює нашу темряву.
У пустелі якраз має згаснути твоє світло, мусить зникнути твій збляклий промінчик.
Твоє око стає непотрібним.
«Нехай буде темрява!». Це також є «переходом» через пустелю.
Не можна вимагати світла, якщо ти спочатку не навчишся помічати його, хочеться сказати: «зносити його» (оскільки Боже світло, так само, як блиск Його слави, буває «гнітючим») новим поглядом, який народжується в темряві і звикає до відсутности будь-якого людського світла.
«В Твоїм світлі побачимо світло» (Пс. 36:10).
Думка, що людина бачить Його світлість при нашому світлі, якраз і означає зречення світла.
Ми всі схильні волати: «Учителю, нехай я прозрю!» (Мр. 10:51).
Однак ніхто не хотів, щоб цьому передувало осліплення.
«Тоді Савл підвівся з землі, і хоч очі розплющені мав, нікого не бачив…» (Дії 9:8).
Так людина готується побачити Бога.
В Євангелії саме сліпі бачать. Натомість ті, хто має здорові очі, не бачать нічого.
Ісус виразно говорить: «На суд Я прийшов у цей світ, щоб бачили темні, а видющі щоб стали незрячі» (Ів. 9:39).
Ще Ісая говорив: «Почуйте, глухі, а незрячі, прозріте, щоб бачити!» (Іс. 42:18).
Світло – це можливість, дарована тим, хто погоджується дійти до темряви.
«І тепер ось на тебе Господня рука, ти станеш сліпий, і сонця бачити не будеш до часу!» (Дії 13:11).
Це не обов’язково кара.
Це може бути початок оздоровлення.
Бог приходить через непридатність органів чуття
Це стосується не лише очей.
Непридатними мусять стати також інші органи чуття.
«Учини затужавілим серце народу цього, і тяжкими зроби його уші, а очі йому позаклеюй, щоб не бачив очима своїми, й ушима своїми не чув, і щоб не зрозумів своїм серцем, і не навернувся, і не був уздоровлений він!» (Іс. 6:10).
Дивно. Бог довіряє Своє посланництво пророкові. І видається, що той має спричинити осліплення, глухоту, нечутливість слухачів.
Гадаю, тепер ти розумієш.
Треба негайно унеможливити нормальне функціонування очей, вух, серця, розуму.
Перед обличчям Слова та Зустрічі органи чуття мусять перестати нормально працювати.
Йдеться про те, щоб бачити, чути, розуміти «інакше».
Надто часто ми намагаємося розпочати таку розмову з Богом, якій притаманна людська мудрість.
Тоді Бог не має нам що сказати. Це не дає нам можливість зрозуміти бодай щось.
Тимчасом треба дійти до непридатности.
Завдяки непридатності нормальних засобів зрозуміння можна сподіватися, що переказ дійде аж до нас.
Зрештою, віра – це найвищий вираз непридатности чуття. І саме тому дозволяє дійти нам до таємниці.
Коли вже ніщо не функціонує так, як давніше, коли очі, вуха, серце, розум уже нічому не служать, тоді ми відкриваємося на об’явлення.
Пустеля безпорадности
Один мусульманський містик[1] говорив про «пустелю безпорадности»[2]. Він описує її на прикладі пригоди подорожнього, який заблукав. Коли в нього закінчилися запаси, він загубив навіть мула. Він не може зорієнтуватися на розпачливій піщаній рівнині. Не знає, куди прямує. Він заблукав у пустелі безпорадности.
Цей досвід знайомий усім містикам. Темна ніч. Момент, коли людину охоплює розпач, відчуття, близьке до безнадії. Людина не знає, де перебуває. Чи йде до Бога, чи віддаляється від Нього. Чи рухається вперед, чи вдаряється об непробивний мур. Чи молиться, а чи втрачає час. Чи відкриває собі прохід, чи йде по замкненому колу. Чи ці пошуки мають якийсь сенс, чи вони абсурдні. Чи це життя, чи смерть…
Однак саме ця людина, загублена, у розпачі, є предметом уваги Бога, Його дару милосердя.
А тимчасом Бог переводить тебе через пустелю безпорадности. Через ворожі терени, які викликають страх, де єдиним знаком Його присутности є відсутність.
[1] Husajn Tirmidhi, Kitab Khatam al.-Awiliya.
[2] mafa’ra al.-hayra.