Я можу вбачати у своїх нещастях або покарання, або милість, і я визнаю, що я не знаю, як їх сприймати. Як мені розуміти мою хворобу? Я не можу вирішувати, моя смерть вирішує замість мене. Якщо це справді покарання, дозвольте мені тлумачити його і сприймати як милість. Навіть якщо це справді покарання, у мене немає кращого доказу Твоєї милості, аніж померти в Тобі і цією смертю приєднатися до Того, Хто помер за мене. Джон Донн, Роздуми
Тижневик Тайм повідомляє з Юба Сіті, Каліфорнія:
«В оточенні плачучих родичів, пара американців іспанського походження сиділа на мерехтливо спекотному цвинтарі Саттер, тримаючись за руки і втупившись скляним поглядом у бронзову труну, в якій лежало тіло їхнього сімнадцятирічного сина Боббі. Шестеро його однокласників поклали білі гвоздики на труну. Наймолодша племінниця Боббі впала на труну і конвульсивно ридала. Декілька людей у великому натовпі також плакали. Батько Боббі кілька разів тихо похитав головою, ніби спантеличений, а потім разом з дружиною незграбно попрямував до зеленого лімузину, що очолював довгий похоронний кортеж.
На тому ж кладовищі пані Гаррі Роузбру без жодної сльози спостерігала, як ховали її сина. Він помер на свій 16-ий день народження. Памела Енгстром, одягнута в біло-блакитну льняну сукню – подарунок її матері – загинула на наступний день після свого 18-ліття. Серед жертв також були близнюки Карлін і Шарлін Енгл. 18-ти років, які дуже любили співати пісні, написані їхньою матір’ю: «Прокинься і смійся в променях сонця» та «Пишайся Америкою». Після похорону запилений багатомісний автомобіль Шарлін марки Форд припаркували навпроти їхнього будинку. На склі авто з’явилась вивіска – «Продається».
15 тисяч мешканців містечка оплакували їхню загибель. Автобус, що віз 53 учнів-хористів з місцевої старшої школи і супроводжуючу їх Крістіну Естабрук, прорвав 72 футів дорожньої огорожі, повертаючи на з’їзд з автомагістралі. Автобус на 21 з половиною фут загруз у землю. Він приземлився на дах, тоді як колеса продовжували крутитися, а сам дах приплюснуло аж до сидінь.
Кров крапала на розкидані партитури хорової музики. «Я почув, як хтось з передньої частини автобусу крикнув «Боже мій», – ридав Кім Кеньйон. 16-літній молодий хлопець, чий друг, що сидів на сидінні перед ним, загинув. Перрі Мартін, 18-річний ведучий тенор хору додав: «Все сплуталось у клубок криків і стогонів, і розкиданих уламків рук і ніг». І як результат: 29 чоловік загинуло і 25 травмовано».
Ці хлопці та дівчата разом вчилися в середніх класах школи. Цього року вони всі разом виступали в мюзиклі Скрипаль на даху. Всього за три тижні до закінчення школи багато хто з них вирушив на свій променад-концерт, який відбувся в минулу суботу. Тепер їхні друзі здивовано снують по школі в містечку Юба Сіті, час від часу сумно зупиняючись перед вікном директора школи, аби прочитати щоденні новини про стан поранених в автокатастрофі. За словами Карен Хесс, 18-тилітньої дівчини, президента шкільного комітету: «Це вперше, коли в більшості з нас загинули близькі друзі»[1].
Чому Юба Сіті?
Чому не Саліна, у Канзасі… чи Кларкстон, у Джорджії… чи Ріджвуд, у Нью Джерсі?
Чому шкільний хор? Чому не оркестр, не дискусійна чи футбольна команда?
Це був звичний дорожній інцидент, який може трапитися щодня можливо з більш фатальним кінцем, ніж більшість подібних, але зовсім не схожий на руйнацію від каліфорнійських землетруси, повені в Пакистані, чи аварії на пароплаві в Манілі. Тим не менше, звичайна трагедія, така як автобусна аварія в Юба Сіті, підняла на поверхню ці запитання без відповіді.
Чим ці двадцять дев’ять дітей заслужити таку жахливу смерть у дорожньому інциденті? Невже Бог намагався їм щось сказати?
Чи може Він посилав якийсь сигнал їхнім батькам і друзям? Якби ми були учнем у школі в Юба Сіті, вам би не вдалося уникнути цих запитань. А якщо б ви опинилися серед тих пасажирів, які вижили після аварії того автобуса, решту свого життя ви дивувалися, чому ви вижили, тоді як загинуло стільки ваших друзів?
Невже Бог простягає руку, легенько повертає колеса шкільних автобусів, і спостерігає, як вони щосили сунуться вздовж дорожньої огорожі? Невже Він червоним олівцем малює на карті Індії, окреслюючи точний шлях торнадо? Ось тут знести будинок, вбити цього шестирічного малюка, але не чіпати наступного будинку. Невже Бог програмує землю, як відеогру, постійно експериментуючи з хвилями припливів і відпливів, сейсмічними явищами чи землетрусами і ураганами? Невже так Він нагороджує і карає нас, Своїх безпомічних жертв?
Така безсоромна постановка питань може виглядати блюзнірством. Але вони переслідують мене вже давно, а мої агностичні друзі жбурляють ними в мене, наче стрілами. Бажання знати певні речі щодо Бога є майже універсальною складовою страдницького досвіду. У мене в самого є книга з назвою Теорія хвороби, в якій досліджуються 139 різних племінних груп з різних частин світу; всі вони, окрім хіба чотирьох, сприймають хвороби як знак несхвалення Бога (чи богів).
Біль відіграє свою цінну роль у захисті фізичних тіл – з цим погоджується майже кожен. Страждання ж мають певну моральну цінність, показуючи наш нужденний стан, як смертних створінь на стогнучій планеті; більшість Християн, щонайменше, вдаються до наступного кроку, приймаючи думку, що Бог промовляє до всього людства загалом через мегафон болю. Але біль ніколи не торкається всіх нас загалом. Він проявляється певним конкретним чином: синапатичною атакою нервових клітин чи спинного мозку, або у формі емоційної хмари смутку і скорботи.
Якось я дивився телевізійне інтерв’ю з однією відомою голлівудською актрисою, чий коханий потонув у гавані поблизу Лос-Анджелеса. Поліцейське розслідування виявило, що він звалився за борт своєї яхти в п’яному заціпенінні. Актриса дивилась у камеру зі спотвореними від горя рисами свого прекрасного обличчя і ексцентрично запитувала: «Як міг люблячий Бог допустити таке?»
Ця актриса напевно кілька місяців чи то років не згадувала про Бога, але раптом, зіштовхнувшись із стражданням, вона в гніві накинулась на Бога із запитанням. Для неї і майже для кожного за болем негайно і обов’язково слідує сумнів, ніби якась рефлекторна дія. Страждання перетворюють наші базові вірування щодо Бога в запитання. Коли це стається, я не можу не цікавитися: що Бог намагається сказати мені через виявлений у мене стрептокок у горлі? Через смерть мого друга? Може в Нього для мене якесь особливе повідомлення?
На одному бенкеті, гість, що сидів за одним зі мною столом, згадав про останній землетрус у Південній Америці. «А чи знаєте ви, що в процентному відношенні в цьому землетрусі загинуло значно менше Християн, аніж нехристиян?» – запитав він мене з невдаваною щирістю. Мене ж цікавило питання щодо тих Християн, які не вижили, – що такого вони вчинили, аби заслужити смерть разом з загиблими поганами? Мене також здивував натяк на самовдоволення, якоїсь обмеженості в його зауваженні – ніби рахунок полеглих у стародавньому Колізеї: Християн – 4, гладіаторів – 3.
Я також роздумував про трагедії, що стаються час від часу, і які, здавалося б, націлені суто на Християн: різанина Християн у Вірменії, аварія автобуса з церковним хором, раптова повінь, що зруйнувала місце таборування Кампус Крусейд у парку-заповіднику Естес, Колорадо, розкол дамби в біблійному коледжі Токкоа Фолс. Віра в Бога не страхує від трагедії.
Не страхує вона і від відчуття сумніву і зради. Якби там не було, статус Християнина ще більш ускладнює проблему. Якщо ви вірите в чисту випадковість всього у світі, яка тоді різниця, який автобус розбився: з Юба Сіті чи з Саліни? Але якщо ви вірите у світ, керований могутнім Богом, Який ніжно вас любить, тоді різниця стає величезною.
[1] Безталанне місто ховає своїх мертвих // Тайм. 1976. №7