Яким чином ми можемо зустрітися зі шкідливими і отруйними впливами у своєму житті? Святий Венедикт говорить: «Нічому не віддавати перевагу над любов’ю до Христа». Це означає, що не існує нічого важливішого, ніж пізнати Христа, а Його слово і суть учинити власними. Напевно, є речі легші і приємніші, але не важливіші. Що ж означає нічому не віддавати перевагу над любов’ю до Христа? Це насамперед знати суть свого життя і суть власної істоти, тобто мати Христа в собі. Той Христос, Який нагадує мені про мою незнищенну гідність, той Христос, Якому ніхто і ніщо вже не може зашкодити, взагалі вже не може знищити, веде мене туди, де я захищений від руйнівних сумнівів і отруйного осуду. Він веде мене до істинної суті моєї особи: я люблений і можу любити, і можна мені любити, і прагну любити.
Із цієї суті виростає і розвивається моя особистість. Ця суть є основою, виходячи з якої я можу зрушити з місця світ довкола себе. А що зрушує світ із місця? Коли хтось починає діяти інакше. Коли хтось починає спочатку глибоко дихати і не піддається виру подій. Дорога Ісуса, як і шлях услід за Венедиктом, мають у собі щось лікувальне. Причому спочатку гіркі ліки звучать: «Те, що зі мною трапляється, незважаючи на ніщо, – найкраще для мене». Ці ліки діють завдяки життєствердній силі. Те, що життєствердне, дає мені силу. Те, що я відкидаю, краде в мене її. Спочатку воно всередині перевертає все догори ногами. Але вкінці перед нами стоїть вільна, благородна людина. А така людина вже не змушена діяти в гніві. Вона навіть не додумається шукати помсти, бо рівень дії зла вже не є її рівнем. Така вільна людина зможе також уникати чинити несправедливість і терпляче її зносити, коли зазнає. Вона не дозволить диктувати собі прокляття, а відповідає благословенням. Тим самим усуває основну причину фальшу у своєму серці. Приводом її діяльности є правдивість, миролюбна і правдолюбна, бо людина не може відмовитися від любови; від любови, яка охоплює всіх, навіть ворогів. Така любов більше не піддасться обманові людей бувалих – вона, як і раніше, має інші ідеї і завдяки їм звертає на себе увагу і підбадьорює, і спалахує! Зсередини, від серця, від суті!
Той, хто живе, черпаючи звідтіля, не змушений ненавидіти світ, бо він є таким, яким є. Однак світ довкола таких людей не може залишитися і вже не залишається таким, як є. Можливо, і нам також вдасться на такій сповненій любови відстані зустрітися з нашим власним малим або великим світом, апробувати його і через те отримати силу, аби чесно скласти іспит життя.
Не дозволь собою поганяти
Ти мусиш звертати увагу на внутрішніх і зовнішніх «поганячів», які неустанно тобі вказують, що ти надто вільний у тому, що робиш, що вже не відповідаєш вимогам свого часу, що тобі загрожує небезпека, що далеко позаду тебе – розвиток і прогрес, щобільше – навіть саме життя.
Тут також існує проста і досить чітка та зрозуміла порада святого Венедикта: «Бути осторонь від втручання цього світу». Це означає найперше не дати поганяти собою, але також не дати перегнати себе, а бути присутнім – просто бути на місці і залишитися там – незалежно від того, які великі були б напади і гоніння світу. Бути осторонь від втручання цього світу також означає мати своє місце навпроти нього, не дати йому поглинути себе повністю, а передусім не загубитися в ньому. Тільки той, хто стоїть на одному, своєму власному місці, вільний, щоб діяти. Хто не має власного місця в світі, той не може діяти; той також не має власного простору у своєму серці, а той, хто не має простору в серці, приречений тільки на реагування. Таку людину можна порівняти з юшкою без певного смаку або з водою, яку можна влити всюди.
Сила, яка зачаровує серця і перемінює людей
Якщо люди, покладаючись на силу своєї віри, чинять опір клопотам цього світу, то з них випромінює особлива сила. Це бачимо насамперед у житті незліченних святих. Перевершуючи власні знання, вони відважилися шукати мудрість, заглибилися в питання взаємозалежности життя і середовища. Вони також мали відвагу вірити, що в їхній немочі і через неї прагне і може діяти Бог, тому довіряли Йому. Що довше вони залишалися на цій дорозі, то більше перед ними відкривалася таємниця сили покори. Що більше вони старіли на цій дорозі, то вільнішими і стриманішими ставали. Вони не обмежували своє життя тільки щоденними справами і турботами, а дбали про надзвичайно більше. Часто вони променіли силою, яка змогла зачарувати серця і перемінювати людей; силою, яка зцілювала і підбадьорювала всюди там, де тільки заявляла про себе.