Голод, який кожен з нас відчуває на якомусь етапі перебування в пустелі, не мусить бути чимось поганим. Голод не мусить бути просякнутий гріховністю і містити в собі виключно гріх. Сум та прагнення несуть у собі пророкування наповнености, тобто чогось позитивного. І, як колись писав Клайв Стейпл Л’юїс, цей простий факт, що ми буваємо голодні і спраглі, є свідченням того, що Бог створив нас, щоб ми були ситі і не відчували спраги. Я вже говорив про те, що прагнення можуть бути сумом за небом, що вже тут, змагаючись із своїм безсиллям, можна побачити в ньому прагнення неба.
Сьогодні я б хотів розповісти про те, що Бог відповідає на наші прагнення, сум та немочі часом дуже неочікувано. Тому я говоритиму про Євхаристію, тобто про хліб у пустелі. У нашій життєвій пустелі, коли ми відчуваємо власне безсилля, ми отримуємо поживу. Та спочатку послухаймо фрагмент з Книги Виходу:
«І стала ремствувати вся громада Ізраїлевих синів на Мойсея та на Аарона в пустині. І говорили їм Ізраїлеві сини: Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить! Бо ви вивели нас до цієї пустині, щоб поморити голодом увесь цей збір…. […] І сталося ввечорі, і знялися перепелиці, і покрили табір. А рано була верства роси навколо табору. І піднялася верства тієї роси, аж ось на поверхні пустині щось дрібне, вузькувате, дрібне, немов паморозь на землі. І побачили Ізраїлеві сини, та й казали один до одного: Ман гу?, бо не знали, що то. А Мойсей відказав їм: Це той хліб, що дав вам Господь на їжу» (Вих. 16:2-3,13-15).
З часу, коли Ізраїль поставив свою стопу в пустелі, а особливо від моменту, коли Бог став людиною, у небі з’явилася тріщина. Небо діряве! Тому наш сум за небом не є якимось віддаленим і недосяжним. Відколи Бог вирішив нагодувати Свій народ, відколи Він вирішив стати людиною, у небі є велика тріщина. Відтоді сум за досконалістю, за повнотою, за безпекою, за любов’ю без страху, яку кожен з нас більше або менше переживає у своєму житті, є не лише невротичною схильністю, а визначником нашої реальної ситуації. А це значить, що ми не маємо права ігнорувати ці прагнення. Це зовсім не невроз, а «щось» дуже реальне, «щось», чого Бог прагне для нас.
І справді, кожен з нас відчуває, що краса цих прагнень болісно стикається зі страхом та брутальною банальністю щоденного життя. Тому Клайв Стейпл Л’юїс дуже наголошував на тому, що корону слави, котру Бог приготував для нас, випереджає хрест. Наше захоплення красою Господа Бога дуже часто стикатиметься зі сірою дійсністю, банальною думкою про те, що завтра буде понеділок. Так, звичайно, сьогодні неділя воскресіння, але завтра буде звичайнісінький понеділок. Це означає, що сьогодні я переживаю радість воскресіння, а завтра почнеться звичайна буденщина з її клопотами, зусиллями, суєтою… Однак, як писав Клайв Стейпл Л’юїс, у небі з’явилася щілина і ми покликані увійти усередину. Ми не мусимо жити в закритому ґетто наших малих надій та страхів, щоб знову скомпрометуватися перед собою та иншими.
Тут варто згадати ще про одну важливу правду. Щілина в небі не стосується лише гіпотетичної можливости нашої зустрічі з люблячим Богом, котра відбудеться в невизначеному майбутньому. Небо є не лише перед нами. Бог надто сильно любить нас, щоб чекати на нас лише в якомусь таємничому майбутньому. Якщо люблячий Бог навіть трьох днів не витримав у гробі, перш ніж воскреснути (порахуйте уважно – від вечора п’ятниці до суботньої ночі аж ніяк не вдасться нарахувати трьох днів), і ніби хотів випередити події, то небо насправді вже є тут. Ось тут і тепер. Бог хоче мати нас, а ми справді можемо мати Його. З моменту, коли Бог став людиною, з моменту, коли Ісус нагодував учнів Своїм Тілом, небо постійно залишається відкритим для кожного, незалежно, яку життєву історію чи драму ми несемо в собі. Щобільше, це небо годує нас так, як колись годувало Ізраїль у пустелі. Так, вже тут ми можемо споживати цей небесний дар. Перші християни говорили дуже конкретно: Євхаристія – це небесний хліб. Тому саме у Євхаристії прихована відповідь на наш одвічний голод, на наші прагнення та сум.
Ми вже говорили про те, що молитва визволяє нас від судоми безсилля в присутності Бога. Молитва дуже потрібна, щоб відкрити наші очі на диво Євхаристії. Зверніть увагу: Євхаристія – це хліб, який даний так само, як манна в пустелі, це пожива в дорозі. Це вписане в логіку Євхаристії: поки ти не ввійдеш у пустелю, поки не визнаєш, що ти опинився в пустелі, тобто на якійсь безплідній території, поки ти не усвідомиш своєї кондиції, доти ти не віднайдеш манни в пустелі, і Євхаристія буде для тебе чимось абстрактним. Тому дуже важливо, щоб не боятися пустелі, того, що висушує твоє і моє життя, і, здавалося б, спричиняє вмирання надії. Це щойно тоді, коли Ізраїль починає відчувати втому, сумнів, починає нарікати, щойно тоді Бог вирішує нагодувати єврейський народ манною. З нами відбувається щось подібне: поки наше життя висить в якійсь абстрактній (і тому безпечній) релігійності, і в нас нема відваги боротися з реальними проблемами і переживати їх у присутності Господа, до того часу Євхаристія буде зайвим додатком. Ексцентричним додатком до життя.
Якщо ти погодишся на зусилля та ризик перебувати на цій безплідній землі, увійти в те, що вже вигоріло і майже мертве, якщо ти запросиш у ті переживання Ісуса, то можеш бути певним, що з’явиться хліб життя, Христове Тіло, яке ми отримуємо в кожній Євхаристії. Хоча ця подія є настільки незрозуміла і таємнича, що навіть ізраїльтяни вигукували: «Що це?» тобто ман-гу, та все ж варто ризикнути, затриматися в пустелі й сягнути цієї новозавітної манни.
Коли ізраїльтяни побачили манну в пустелі і порівняли її з повними казанами смаковитого м’яса, то були дуже здивовані і збентежені. Подібно відбувається з нами. Коли ми намагаємося зіставити наші страхи й потреби з тим, що бачимо в Євхаристії, то також можемо почуватися ошуканими. Хтось може сказати: «Це, напевно, якесь перебільшення, що оця банальна Євхаристія мала б бути відповіддю на мої болі та драми, що оця непоказна Євхаристія може дати мені силу, щоб витривати, щоб належно пережити моє безсилля». Однак це можливо! Ізраїль пройшов через пустелю не завдяки казанам, наповненим по вінця м’ясивом і часником, а саме завдяки непоказній манні.