Зневажлива поведінка римлян спричинила те, що ненависть населення переросла у відчай. Коли в Кесарії відбувалися антиюдейські маніфестації грецького населення, юдеї шукали захисту в римлян, пропонуючи теж і гроші, але ті не допомогли. Жадібність прокуратора Ґассія Флоро була така велика, що в 66 р. по Хр. він вкрав з храму 17 талантів. Обурені юдеї насміхалися з нього, йдучи по місту і жебраючи за бідного прокуратора. Флоро розгнівався і дав дозвіл своїм солдатам грабувати місто. Він привів до Єрусалиму ще дві когорти і змусив юдеїв урочисто їх прийняти. Помірковані середовища, а передусім верховний священик і його прибічники, радили згодитися і не відмовлятися. Народ, отже, погодився на це приниження. Але коли солдати, яких юдеї привітали за всіма приписами, з наказу прокуратора мовчали і не відповіли жодним словом, принижений народ вибухнув гнівом. Храм був скоро зайнятий, а прокуратор мусив відступити перед повстанцями і виїхати в Кесарію. В Єрусалимі залишилася тільки одна когорта в сильно укріпленій фортеці Антонія, а решта міста була в руках повстанців.
Що мало статися? Агріппа намагався переконати юдеїв, що повстання проти Риму не має сенсу. Верховний священик, коло священиків, ба навіть фарисеї закликали до поміркованости. Але вогонь повстання розгорівся і вже неможливо було його погасити. Припинено щоденну жертву для імператора, і це був знак відкритого повстання. Навіть фортеця Антонія не могла встояти перед повстанцями. Ціле місто опинилося в руках юдеїв. Перші успіхи переконали тих, які спочатку ще сумнівалися. Хто виявляв обережність, був убитий або силоміць змушений приєднатися до повстанців. Верховного священика, який безуспішно намагався уникнути катастрофи, убито.
Римляни, яких швидкий розвиток ситуації застав непідготованими, втратили контроль над нею. Цестій Галлій, римський губернатор у Сирії, прийшов зі своїм військом, але не зумів зайняти Єрусалим. Він мусив перервати операцію, а вертаючись у Сирію, зазнав важкої поразки. Юдеї дуже раділи: римляни були вигнані з країни. Знаючи, що ті рано чи пізно повернуться, юдеї почали готуватися до оборони. Потрібно було при допомозі партизанських загонів зупинити добре підготовлене військо; були побудовані фортеці. Для нагляду за всіма роботами на півночі країни з Єрусалиму до Галілеї був висланий молодий священик Йосип.
Імператор Нерон доручив цю справу Веспазіянові. найкращому своєму генералові, який вирушив на Схід разом зі своїм сином Титом. Сам Веспазіян вирушив із сильним військом у напрямі Антіохії, а Тит збирав військо в Єгипті. Напад римлян спершу був спрямований проти Галілеї. Бачачи, як наступає сильне військо, юдеї впали в паніку і поховалися по фортецях, отож римляни зайняли долину без жодного удару. Йосип із своїми людьми забарикадувався в Йотапаті, але не міг вистояти. По 47 днях облоги вони мусили здатися. Зелоти заохочували оборонців повбивати самих себе, Йосип відмовився і вирішив урятуватися, представившись Веспазіянові, якому, між іншим, пророкував імператорський престіл. Веспазіян його помилував, і Йосип залишився в римському генеральному штабі, ставши наочним свідком, а пізніше й істориком цілої юдейської війни. Іван з Ґіскали, начальник зелотів, втік з маленьким загоном у напрямі Єрусалиму. У 67 р. по Хр. вся Галілея була знову під римським контролем.
Тепер треба було вирішити долю Єрусалиму. У місті перевагу мали екстремісти. Зелоти під проводом Івана з Ґіскали отаборилися на території храму, а решту населення очолював Симон бар Йора. Між двома групами існувала вже ворожнеча, але над тими, що вагалися взяти участь у війні, чинився правдивий терор. У цій ситуації первісна християнська спільнота покинула місто і поселилася в Пеллі в Трансйорданії. Римляни спостерігали за розвитком ситуації в Єрусалимі. Коли в 69 р. по Хр. солдати Веспазіяна проголосили його імператором, він подався в Рим, передавши військовий провід своєму синові Титові. Під час Пасхи 70 р. по Хр., на яку до Єрусалиму приїхало багато прочан, Тит вирушив з чотирма легіонами і сильним допоміжним військом та замкнув у місті мешканців разом з паломниками. Оскільки Єрусалим знаходиться на горі, маршувати по рівній поверхні можна було тільки з північного боку, то напад вівся саме звідти. Перед страшною загрозою була припинена громадянська війна, щоб спільними силами дати відсіч римлянам. Але після тривалого часу відвага і сміливість мусили поступитися перед технічною перевагою римлян. Ісусова есхатологічна проповідь – у редакції Луки – натякає на цю ситуацію: «А коли ви побачите Єрусалим, військом оточений, тоді знайте, що до нього наблизилося спустошення» (Лк. 21:20). «Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги тебе валом оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені» (Лк. 19:43,44). Римляни повісили юдейських в’язнів на хрестах довкола мурів, щоб налякати юдеїв, але зелоти, які тримали владу в місті, змушували населення протистояти. Вони сподівалися, що в останню хвилину Бог допоможе Своєму народові. Думали, що навіть якщо крайні подвір’я храму будуть зайняті поганами. Бог ніколи не дозволить, щоб Його святе місце було видане їм у руки (Об. 11:1).
Але відвага і надія виявилися марними. Римляни пробилися через усі три кола муру і увійшли в місто, незважаючи на відчайдушний спротив захисників. Під час останніх сутичок загорівся храм. Тит ще зміг увійти у «святая святих» перед тим, як там теж загорілося. Семисвічник і стіл предложених хлібів стали трофеями. Євангеліє від Матвія у своїй версії притчі про весільний бенкет натякає на зруйнування Єрусалиму вогнем: цар, розлючений, тому що йому відмовили, а його слуг повбивали, «і послав своє військо, і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив» (Мт. 22:7). Івана з Ґіскали і Симона бар Йора ув’язнили і повели в Рим. Із знищенням храму і міста юдаїзм втратив свій центр.
Подекуди ще тривав спротив; маленькі групи повстанців ховалися по добре укріплених фортецях. Найдовше стояла Масада. Римляни оточили фортецю, що стояла в недоступному місці на березі Мертвого моря. Сліди римської облоги і фундамент фортеці, побудованої за часів Ірода, відкрили ізраїльські археологи. Коли юдеї зрозуміли, що ситуація безвихідна, вирішили позбавити себе життя. Римляни, увірвавшись у фортецю, знайшли там лише трупи. Живими залишилися тільки дві жінки і п’ятеро дітей, які сховалися в трубах водопроводу. Падіння Масади в 73 р. (74 р.?) по Хр. поклало кінець повстанню. Після перемоги Веспазіян наново упорядкував ситуацію в Палестині. Юдея була відокремлена від Сирії і піднесена на рівень провінції, прокуратор якої жив у Кесарії. Неподалік від Єрусалиму отаборився X римський легіон.
Юдаїзм міг вижити після цієї страшної катастрофи тільки тому, що мав у собі велику силу, яка дозволяла почати все знову. Фарисеї у свій час сильно противилися священикам, між якими домінували садукейські ідеї. Із знищенням Єрусалиму садукеї зникли; отже, фарисейський рух під проводом книжників очолив віднову юдейських спільнот, які після катастрофи знову об’єдналися, і сильно вплинув на них. Із знищенням храму припинився теж і храмовий культ, але почитання Бога Ізраїлю могло відбуватися по синагогах. В Ябне (Ямнія) зібрався новий синедріон, членами якого не були вже більше ні священики, ані старці, а лише книжники. Римляни не чіпали основних прав юдеїв, тому синагоги залишилися під опікою римлян, а життя спільнот змогло відновлюватися. Храмовий податок збирали і далі, але тепер він йшов римлянам.
У II столітті по Хр. палестинський юдаїзм ще раз спробував скинути з себе римське ярмо (132-135 рр. по Хр.). Про події, що сталися під час повстання під проводом Бар Кохба, не маємо жодної послідовної розповіді, а лише відокремлені інформації, подані стародавніми письменниками. Недавні археологічні розкопки відкрили дані, що свідчать про повстання, серед яких листи повстанців і письмові накази, отож хід подій може бути відновлений з досить великою історичною ймовірністю.
Юдейське повстання вибухнуло несподівано за імператора Адріяна (117-138 рр.). Приводом могли бути два його декрети. Під час своєї подорожі на Схід у 130-131 рр. по Хр. імператор наказав побудувати на руїнах Єрусалимського храму храм на честь Юпітера. Після цього він заборонив будь-які форми оскоплення, куди входила і заборона обрізання. Побудова поганського храму у святому місті і той факт, що в Ізраїля був відібраний знак союзу, привів юдеїв до відчаю. Повстанцям вдалося оволодіти значною частиною Юдеї. Нема певних свідчень про те, чи в Єрусалимі було відновлено культ, однак на знак повернення незалежности було викарбовано гроші, а літочислення почалося датою повстання. Голову повстанців, як сина зірки (Чис. 24:17), привітав і Раббі Аківа, найвизначніший книжник тих часів. Здавалося, що розпочався месіянський час. Юдео-християни, що жили в Палестині, не могли згодитися на месіянські домагання Бор Кохби і зазнали жорстоких переслідувань від нього і його людей. Хто не заперечував Ісуса як Месію, був ув’язнений; багатьох засуджено на смерть.
Римляни вибрали дуже «спокійну» тактику в боротьбі проти повстанців. Вони не вступали в бій у відкритому полі, а шукали повстанців по їхніх сховищах, оточували і, голодних, змушували здаватися. Переконаність юдейських повстанців захиталася. У Ваді Мурабба’ат віднайдено серію документів з часів Бар Кохби, між якими і лист, написаний кількома повстанськими головами Йошуї бен Ґілголі, командантові із зони Мертвого моря. У ньому говориться, що погани наступають і тому вони (повстанці) не могли податися до нього. В іншому листі, до того ж самого Йошуї, Симон бар Кохба каже, що він вкине його до в’язниці, якщо той не припинить будь-які стосунки з галілеянами. Можливо, ті галілеяни не брали участи в повстанні, або мова йшла про людей, що викликали сумнів. У кожному разі голова повстанців мусив докладати всіх сил, щоб домогтися безумовного послуху. Радість, з якою в перший момент численні юдеї привітали повстання як визволення Ізраїлю, все більше поступалася розчаруванню.
У кінці повстання Бар Кохба з вірними йому людьми укріпився в Бет-Тер в Юдеї. Але римляни здобули і цю фортецю, а Бар Кохба загинув у битві. Так розвіялася надія, що він був месією часів спасіння. Оскільки ці трагічні випадки показали, що Бар Кохба не міг бути Божим Помазаником, його ім’я далі буде згадуватися лише зрідка, однак без закидів щодо богохульства. Це обвинувачення в юдаїзмі ставилося не проти фальшивого месії, а тільки тоді, коли підривалося Божу одність (див. Ів. 5:18; 10:36).
На руїнах Єрусалиму було побудовано римську колонію Колонія Елія Капітоліна та храм Юпітерові. У новому місті жили інші народи, а юдеям був заборонений навіть вхід. З великою гіркотою 9-ого Аб (кінець липня, початок серпня) юдеї пригадують щороку знищення Єрусалиму і зруйнування храму. Від IV століття, у цей день плачу, їм буде дозволено увійти до міста і «плакати» біля муру храму, руїни якого залишилися ще по сьогодні. Юдаїзм ще раз зазнав великих втрат. Багато книжників, що підтримали повстання, загинули. Легенда розповідає, що раббі Аківа був виданий на страшні муки – його тіло шарпали розпеченим залізом. Але коли прийшла година, в якій кожний ізраїльтянин, як вияв його віри, мас казати «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один!» (Втор. 6:4), Аківа промовив це «один», довго зупинившись на ньому – так, як це потрібно робити, щоб молитва принесла заслуги, і помер з цим словом на устах. Таким сильним він залишився у своїй побожності до закону аж до останньої хвилини свого життя. Витривалість і мужність, з якою терпіли і вмирали юдеї та вірність законові, перейшла до тих, що вижили, і допомогла їм знову відновити спільноти та залишитися вірними вірі отців.