«Юда, раб Ісуса Христа, а брат Якова, покликаним, улюбленим у Бозі Отці та збереженим Ісусом Христом: милість вам, і мир, і любов хай примножиться! Улюблені, всяке дбання чинивши писати до вас про наше спільне спасіння, я признав за потрібне писати до вас, благаючи боротись за віру, раз дану святим. Бо крадькома повходили деякі люди, на цей осуд віддавна призначені, безбожні, що благодать нашого Бога обертають у розпусту, і відкидаються єдиного Владики і Господа нашого Ісуса Христа.»
Коли мені були років двадцять, я захоплювався скелелазінням. Не скажу, що страху зовсім не було. Небезпеку я розумів і не ставив перед собою занадто складні завдання. Проте гори є гори. Пам’ятаю, як із захватом захоплювало дух, коли на середині підйому виникала заминка: зверху нічого, і знизу нічого, і хвилин двадцять шукаєш, на що поставити ногу.
Висоти я не боявся. Коли стояв на краю високого обриву і дивився вниз, голова не крутилася. Любив підійнятися на дзвіницю якогось собору і, звісившись через парапет, дивитися на людей далеко внизу. А коли довелося бути в Нью-Йорку, пішов на хмарочоси. І як поблажливо слухав зітхання тих, кому ставало ніяково на високому майданчику!
Уявіть мою прикрість, вже в середні роки, коли з’ясувалося, що настала моя черга боятися перед скелею і навіть вузькою гірською стежкою. Уперше це сталося, коли ми із сім’єю відпочивали в Швейцарії. Сини радісно крокували доріжкою в півметра шириною (з одного боку – скеля, з другого – прірва), а я, почуваючи себе останнім дурнем, хотів втискатися в скелю. Іншим разом у мене так закрутилася голова, що я ледь не втратив свідомість. Може, частково причиною тому була потреба носити окуляри: рухи були дещо невпевненими. Проте я сприйняв це так, немов загубилися невинність, спонтанність, легкість і задоволення.
Схожі почуття викликає Послання Юди.
До речі, не цілком ясно, хто це. Він називає себе «братом Якова» – мабуть, Якова, брата Ісуса. (Сказати про спорідненість з Яковом тридцять з гаком років після Воскресіння було природно, оскільки Яків був відомим християнським лідером: або ще живим, або нещодавно спочилим.) У Мр. 6:3 якогось «Юду» згадають серед цих братів. Проте навіть якщо автор листа також був сином Марії, він не осмілився називати себе братом Ісуса: Ісусові він лише «раб».
…Як я вже сказав, у мене виникає щось на кшталт почуття втрати невинності, коли я читаю це послання. Хотілося б почути про благовістя, про славне діяння Бога в Ісусі Христі і про те, як важливо свідчити, жити у вірі, надії та любові. Проте тональність тут зовсім інша. Щось йде не так. Те, що ще нещодавно здавалося легким, раптом з’являється небезпечним і важким.
Схоже, Юда теж це відчував. Спочатку він збирався написати про «спільне спасіння»: про те, що Бог врятував нас в Ісусі Христі. Проте ці плани довелося відкласти: у церкву проникли люди, що учили зовсім іншому. А звичайні християни, що не мали за плечима багатовікового церковного досвіду, були дуже уразливими. Якщо нове вчення цікаве і захоплююче, чом би не спробувати його?
Ні, каже Юда, пристебніть свої альпіністські троси: на цих скелях недовго і загинути. Бо настав час боротися «за віру, раз дану святим». Під загрозою виявилася сама суть християнства. І якщо ті, хто пізнав істину євангельську, не докладуть всіх зусиль для її збереження, псевдовчителі відведуть за собою безліч людей. Досі високі скелі християнського вчення підкорялися вірним, але зараз ситуація стала вкрай небезпечною, і треба бути максимально напоготові.
От чому вже у ввідному зверненні Юда нагадує, що Ісус Христос зберігає Свій народ. Ісус клопоче за Свій народ перед Отцем (пор. Рим 8:34). Проте ми знаємо, що Бог любить діяти через людей, наділяючи їх здатністю нести свою місію. Стосовно даного випадку: Ісус зберігає Свій народ ще і через молитовних і компетентних учителів, які підбадьорюють, застерігають і пояснюють загальний стан речей. Цим і займається зараз Юда.
Вкрай ясно Юда попереджає про дві небезпеки для церкви, і його слова звучать дуже сучасно. З одного боку, люди сприймають Божу милість як привід для вседозволеності. З іншого боку, вони «відкидаються єдиного Владики і Господа нашого Ісуса Христа».
Чи знаєте ви людей, які кажуть, що Бог любить нас такими, які ми є, а тому кожен може жити, як жив, і робити, що робив, – адже Бог щедрий і терпимий? Якщо так, значить, ви знаєте тих, про кого писав Юда. Чи знаєте ви людей, які запевняють, що Ісус, – лише один з релігійних учителів, і що спасіння через Нього – лише один з багатьох шляхів, а тому не можна говорити, що християнам відкрите щось особливе? Якщо так, значить, ви знаєте тих, про кого писав Юда.
У ранній церкві були найрізноманітніші проблеми. Пам’ятаєте, Павло неодноразово писав про «дешеву благодать» (див. особливо Рим. 6 і Гал. 5)? Проте Юда бачить, що доводиться мати справу вже не з епізодичними погрозами, з якими можна розібратися по ходу справи. Бо є люди, які відкрито учать подібним речам у церкві. І залишається одне: пряма конфронтація.
Як я вже сказав, завдання учителів частково полягає в тому, щоб пояснити загальну ситуацію тим християнам, які збиті з пантелику і не знають, що думати. Можливо, ми відчуваємо, що заблукали. Проте якщо нам покажуть карту і пояснять, де ми знаходимося, ми виберемо вірний азимут і почнемо пробиратися до безпечного місця. Юда якраз і намагається намалювати загальну картину. Він нагадує, що народу Божому завжди непросто було йти в потрібному напрямі, бо раз у раз його намагалися збити зі шляху. Іншими словами, не відбувається нічого дивного і незвичайного. Ця ситуація не означає, що ви десь вибрали невірну дорогу. Лише має місце звичайна боротьба, яку народ Божий повинен навчитися чекати. Видовище малоприємне, але ми повинні зрозуміти становище, якщо хочемо потрапити, куди слід.