ЩО ВКАЗУЄ НА ЗАКІНЧЕННЯ ЖАЛОБИ? МИ ВИРІШУЄМО ПРО ЦЕ САМІ?
Буває по-різному і я вважаю, що зараз все стало набагато складніше. У минулому деякі релігії дуже сильно визначали структуру жалоби, існував кодекс того, як довго повинна була тривати жалоба і за ким.
Час оплакування дитини був іншим, ніж батьків, а чоловіка ще іншим. Люди носили нарукавні пов’язки, чорні колготи, стрічку на відвороті… Було зрозуміло, що люди в жалобі. Їх не запрошували на весілля, бо само собою зрозуміло, що вони відмовлять. З одного боку, ці зовнішні ознаки служили для ідентифікації та турботи про тих, хто переживає жалобу, щоб подбати про них, запитати як вони почуваються, поставитися з особливою увагою та зрозумінням. З іншого боку, було чітко регламентовано, коли закінчуються ці зовнішні вирази жалоби. Це тривало, наприклад, рік, наприкінці цього періоду відправлялася Свята Меса і було зрозуміло, що настав час повернутись до нормального життя.
У наш час таких рамок не вистачає, люди розгублені, вони не знають як поводитися з людиною в жалобі, коли вже можна хотіти від тої особи чогось більшого, а коли ще треба залишити її в спокої. Нині дуже поширеною є проблема відповідності поведінки щодо людей, у жалобі. Наприклад, зголошуються компанії, які хотіли б пройти коучинг після смерті дитини працівника: чи повинні решта працівників ховати фотографії своїх дітей, щоб не завдавати додаткового болю; чи випадає про це розмовляти, висловити співчуття; чи треба їхати на похорон всією фірмою і таке інше. Люди безпорадні, бо їм бракує тих загальноприйнятих правил, ритуалів.
Однак, навіть якщо би кінець жалоби визначався обрядом, то залишалося б питання адаптації до нової ситуації. Для цього комусь потрібен рік, комусь три роки, а є й ті, хто ніколи не зможе адаптуватися. Так відбувається наприклад тоді, коли померла людина була єдиною близькою, і той, хто залишився відчайдушно відмовляється розлучатися з нею, боїться відпусти її. Такі люди, незважаючи на свій дорослий вік, не завершили свого розставання, вони бояться самостійного життя, тому постійно живуть із болем незавершеної жалоби. Вони не в змозі визначити для себе того кінця, коли треба попрощатися і почати будувати нове життя серед людей і з людьми.
Вважають також, що жалоба за людьми, які трагічно загинули, триває довше, бо ми зовсім не були готові до їхньої смерті. Тоді потрібно більше часу, аби змиритися і пережити всі ці страшні почуття. Надзвичайно важко закінчити жалобу, коли немає тіла. Наприклад, коли хтось зник безвісті в горах, навіть якщо відомо, що він помер, поки тіло не знайдено, люди живуть надією, ілюзією, що десь у світі ця особа живе.
ЧИ МОЖНА ВІДНАЙТИ МИР, КОЛИ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВЕСЬ СВІТ РОЗПАДАЄТЬСЯ?
На мою думку, людям, які мають глибоку віру, може бути даний такий стан або благодать, коли віра дозволяє їм зберігати спокій. Літні або дуже зрілі люди можуть приймати майбутню смерть, внутрішньо погодитись із нею і в такий спосіб здобути спокій перед лицем смерті. Однак, без довірливої розмови з конкретною особою, це складно відрізнити від самоізоляції від болю. Оскільки існує такий захисний механізм, коли біль викликає в нас жах, стає настільки страшним, що його витісняють на психічному рівні і перестають відчувати. І, на вигляд, така людина спокійна, живе так, наче нічого не сталося, але це схоже на ситуацію, коли замкнути труп у шафі.
ЧИ МОЖНА ВПАСТИ В БАЙДУЖІСТЬ?
Перший етап жалоби – це шок, який іноді може набути форми цілковитої самоізоляції від почуттів. Таку людину можна легко скривдити, бо вона не плаче, не пустить ані сльози на похороні і створює враження, що її це зовсім не обходить. А всередині може бути жахливий розпач, тільки придушений і витіснений. Бо несила його витерпіти. У мене був випадок із десятирічним хлопчиком в якого померла мама, а раніше йому казали багато разів, що це трапиться, якщо він буде неслухняним. Він скам’яніло стояв над могилою і почув коментар когось із рідних, що, мовляв, не має почуттів і не плаче навіть за мамою. І це залишилося з хлопчиком на все життя. Ця нерозбірлива оцінка завдала йому великої шкоди. Страждання може бути глибоко прихованим і може бути настільки великим, що вже навіть немає сліз.
Ось інший випадок із моєї практики: мати і бабуся сказали хлопчикові, що він не повинен плакати після смерті батька. До мене потрапив дорослий чоловік, який переживав жалобу за батьком через двадцять років… Культурне передання про те, що син має поводитися гідно, заблокувало можливість проявити почуття: біль, плач та всі інші, пов’язані зі жалобою.
Проте іноді байдужість випливає з факту, що покійний із найближчої родини не був нам близький, або й навіть був нашим ворогом. Тоді першим почуттям буде задоволення, байдужість або полегшення, що нарешті цього ворога чи переслідувача немає. Але навіть якщо не оплакуємо цю людину в момент її смерті, то було б добре, щоб цей траурний процес таки відбувся в якийсь момент. Оскільки втрата однаково сталася, з тією різницею, що близька людина, наприклад батько, емоційно помер або в психологічному сенсі був вбитий дитиною набагато раніше, ніж настала фактична смерть. І після цього теж треба відбути жалобу – що я не мав такого батька, який мені був потрібний; або що я втратив сестру, коли мені було три рочки – тоді я насправді радів, тому що ревнував до неї маму, а тут конкуренція зникла. І цей процес жалоби іноді повертається через багато-багато років – я міг мати когось рідного, а тепер не маю.