«Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хтонебудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе? Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі! Але скаже хтонебудь: Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх. Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять. Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва? Авраам, отець наш, чи він не з діл виправданий був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака? Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдосконалилась віра із діл? І здійснилося Писання, що каже: Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність, і був названий він другом Божим. Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри? Чи так само і блудниця Рахав не з діл виправдалась, коли прийняла посланців, і дорогою іншою випустила? Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва!»
Коли ми читаємо останній вірш, у нас може виникнути нерозуміння: якось дивно звучить. Якби я проводив аналогію між «ділами і вірою» і «тілом і духом», то співвідніс би «віру» з «духом», а «діла» з «тілом». Врешті-решт, віра стосується духовного виміру, а діла – тілесного. Чи ні?
В якомусь сенсі, так. Коли рядки Писання здаються нам незвичайними, вони часто містять у собі важливий глибинний сенс. Якова хвилює проблема, яка виникла вже в ту пору, і існує в церкві понині. Він зачіпав її вже в попередньому розділі («Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими»). Багато людей говорять про «віру», проте ця віра не є жива довіра до живого і люблячого Бога, але порожні слова, порожня шкаралупа, позбавлена змісту. Тіло без духу.
Ми бачимо це у в. 19. Яків цитує фундаментальне юдейське віросповідання: «Бог один». Щодня благочестиві юдеї читали (і читають) молитву, що починалася із слів: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!». До цього Ісус додав те, що Яків називає «царським законом»: «Люби свого ближнього, як самого себе».
Проте мало просто сказати, що Бог єдиний. Якщо це нічого не змінює в житті, який сенс? Яків помічає: адже і біси «вірують», але до блага їм це не йде, – вони лише тремтять. Звідси ясно, що під «вірою» Яків тут має на увазі не віру в цілковитому християнському значенні слова (як в апостола Павла та інших авторів), а віру в древньому юдейському значенні слова: сповідання «єдності» Бога. Яків закликає утілити таку віру в дію, причому дію християнську. Тут він солідарний з Павлом, який у найпалкішому своєму посланні, присвяченому темі віри і діл, говорив про важливість віри, «що чинна любов’ю» (Гал. 5:6).
Ця думка простежується і в 15-16. (Як ми бачимо, одне з ключових християнських «діл» для Якова полягає в турботі про бідних!) Немає сенсу говорити людям, яким немає в що одягнутися і нічого їсти: «Грійтесь та їжте». Словами, скільки завгодно благими, ситий не будеш: потрібна дія. І мало сказати: «Я вірю в єдиного Бога». Треба ще повністю змінити життя. Який сенс у «вірі», яка не позбавляє від гріха і смерті?
Тут Яків наводить два знамениті приклади з Писання. Подібно до Павла, він передусім згадує Авраама, родоначальника народу Ізраїльського. Яків сполучає два ключові уривки: Бут. 15 (де бездітний Авраам вірить обітниці Божій про те, що в нього буде безліч нащадків) і Бут. 22. Згідно Бут. 22, після важкої історії, коли Аврааму довелося відіслати рабиню Аґар із сином, який у неї від нього народився, він зіткнувся із страшним випробуванням. Бог велів йому принести в жертву Ісака, його сина від Сари, через якого мало здійснитися обітниця про потомство. Авраам не здригнувся (а Ісак був врятований). Його віра відбилася в дії.
Саме така віра – справжня. Саме така віра – жива. Авраам не просто декларував, що Бог є: його пов’язували зі Всевишнім узи дружби (в. 23; пор. Іс. 41:8). Така дружба, втілена в «заповіті», укладеному (Бут. 15:7-20) і наново затвердженому (Бут. 22:15-18), стала основою для того, що Яків, подібно до Павла, називає «виправданням». Виправдання – це Боже слово про те, що та чи інша людина «права», тобто входить у сім’ю Заповіту, сім’ю, що отримала прощення згори.
І другий приклад – Рахав. На перший погляд, приклад несподіваний: все-таки язичниця і повія! Вона жила в місті Єрихон у ті часи, коли ізраїльтяни прямували в Землю Обітовану і повинні були перетнути річку Йордан. Єрихон був їх першою мішенню. Згідно з біблійним оповіданням, Ісус Навин послав у місто двох розвідників. Вони заночували якраз у будинку Рахав. Вона захистила їх від людей, які намагалися їх схопити, пояснивши свої дії таким чином: вона увірувала, що Бог Ізраїльський є єдиний істинний Бог на небі і на землі (Нав. 2:11). Знову ж таки її віра відбилася в дії, причому дії ризикованій. За це Ісус Навин пощадив її і її сім’ю, коли завоював місто. Вона ж не лише вийшла заміж за ізраїльтянина, але і стала прапрабабусею царя Давида. Вона згадується в родоводі самого Ісуса (Мт. 1:5).
Саме така віра, яка утілюється в дію, часом важку або небезпечну, і важлива. Саме така віра виправдовує (в. 24). Саме така віра рятує (в. 14). Цю думку Яків всіляко намагається донести до читачів: необхідно, щоб віра була справжньою, щоб вона не обмежувалася словами.