«Не обмовляйте, брати, один одного! Бо хто брата свого обмовляє або судить брата, той Закона обмовляє та судить Закона. А коли ти Закона осуджуєш, то ти не виконавець Закона, але суддя. Один Законодавець і Суддя, що може спасти й погубити. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього? А ну тепер ви, що говорите: Сьогодні чи взавтра ми підем у те чи те місто, і там рік проживемо, та будемо торгувати й заробляти, ви, що не відаєте, що трапиться взавтра, яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає!… Замість того, щоб вам говорити: Як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те. А тепер ви хвалитеся в своїх гордощах, лиха всяка подібна хвальба! Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх!»
У Льюїса в «Хроніках Нарнії» («Племінник чародія») є дуже колоритний персонаж: дядько Ендрю. Спочатку здається, що він просто дивакуватий і непередбачуваний ексцентрик. Потім з’ясовується, що він ще і злий чарівник, який задумав за допомогою свого маленького племінника Дігорі та його подруги Полі випробувати чаклунські кільця (сам він боїться це робити).
Діти потрапляють у серйозну халепу. І спочатку йде досить моторошна сцена, коли дядько Ендрю пояснює, що до нього не підходять звичайні мірки. Він каже: «Ті, хто причетний до таємної мудрості, вільні і від міщанських правил, і від міщанських радощів. Доля наша, мій хлопче, піднесена і незвичайна. Доля наш висока, ми самотні». Як це часто буває, Льюїс тут влучає точно в ціль. Якщо людина каже (собі або іншим), що вона має право поводитися не так, як «прості смертні», бо вона – особлива, це означає, що вона переповнена гординею. З нею сталася духовна катастрофа.
В Якова ми знаходимо схоже застереження, коли він говорить про лихослів’я. Судячи з усього, він має на увазі плітки і наклеп, які, як ракові клітини, вражають християнське співтовариство, і від яких, якщо дороге життя, слід позбутися якнайскоріше. Той, хто поводиться так само, має (як дядько Ендрю) на увазі, що до нього не застосована звичайна заповідь про любов до ближнього. Він вищий за цю заповідь! Зі своїх духовних висот він може поглядати на неї з посмішкою! За словами Якова, такі люди де-факто «судять Закон» (замість того, щоб слухатися). Проте судити закон не просто безглуздо і пихато: це означає, узурпувати роль самого Бога (в. 12). Адже є лише один Законодавець, один Суддя. І в Нього є влада спасти чи погубити.
Останню фразу можна зрозуміти двояко. Можливо, мається на увазі, що лише Бог має право судити так, як судять часом один про одного християни. А можливо, це попередження. У Законодавця і Судді є влада спасти чи погубити, і якщо людина ставить себе вище за святий і царський закон свободи (1:25; 2:8, 12), вона цілком може потрапити під засудження цього закону.
Таким чином, обидві частини уривка застерігають: не можна ставити себе на місце Боже. В. 13-16 стосуються цієї небезпеки у зв’язку з майбутніми задумами. Допустимо, у християнина є невеликий бізнес. Він думає (і можливо, каже друзям): усе гаразд, справа розширюється, скоро влаштую торгівлю в іншому місті, і вона теж принесе прибуток. Він вже розписав для себе майбутнє. Можливо, навіть думає, що якщо він належить до народу Христового, майбутнє для нього ще надійніше, – адже Бог на його боці!
Як би то не було, Яків каже суворі слова: невже ви не розумієте, що таке ваше життя? Уявіть туман, який бачите осіннім ранком з вікна: як він висить у долині над струмком. Він красивий, принадний і загадковий. Але сходить сонце, і туман зникає. Так і людина зі своїм життям. Вона не знає, що принесе навіть сьогоднішній день, не кажучи вже про завтрашній.
Перед нами урок упокорювання, що нагадує про сказане у віршах 6 і 10. Навчіться сприймати кожен день як дар Божий, і у світлі цього вибудовуйте свої плани. Це знали наші християнські предки, що часто додавали: «Якщо Богові буде угодне…», «якщо буде на те воля Божа…» Звичайно, такі речі можуть говоритися і бездумно, без реального усвідомлення сенсу. Але проте, ми бачимо, що цей конкретний урок був засвоєний християнською культурою (чого, на жаль, не можна сказати про деякі інші уроки).
Розділ закінчується попередженням, яке носить загальний характер і звучить дуже тривожно. Якщо людина відчуває, що вона повинна зробити щось, і не робить, це гріх! Недостатньо лише утримуватися від гріха. Якщо ви упокорено ухвалили царський закон Божий, Боже володарювання над своїм життям, і взялися жити відповідно, ви ясніше побачите, до яких позитивних речей покликані. Можливо, це якесь велике рішення, що змінить раз і назавжди все влаштування життя. А можливо, це невелика сила згори, щоб зробити щось хороше знайомій або незнайомій людині. Проте якщо ви відчуваєте, що голос Божий кличе вас до чогось, малого чи великого, не можна робити вигляд, що ви нічого не чули: це було б гординею; це означало б поставити себе на Боже місце.
Останній вірш кличе до постійного дослідження совісті: чи вірний я Богові? Чи не відступаю від Його волі? Чи зробив усе, що від мене було потрібним? Такі питання – річ абсолютно нормальна, і шкода, що далеко не всі християни ставлять їх собі. Звичайно, бувають і надмірні сумніви. (Знову-таки людина ставить себе в центр картини, думаючи більше про стан свого розуму і серця, ніж про Бога і ближнього.) Буває параноїдальна недовірливість, і тоді краще звернутися за пастирською допомогою. Проте в більшості випадків вимогливість до себе потрібна. Наслідуючи ж заклик Божий і допомагаючи іншим в їх бідах, ми починаємо спокійніше дивитися і на власні внутрішні хвилювання.