Я вважаю, що треба обережно використовувати деякі формулювання, які лунають також з поважних трибун, наприклад: «Ви, молоді, – наше майбутнє», «Ви – надія людства», «Світ у ваших руках» або навіть «На щастя, є ви».
Все відносно. Я знаю чудових, чистих, шляхетних, гідних довіри, здатних до самопожертви та цілковитої самовідданости людей, які вимагають свободи, щоб не бути приєднаними до конформістської більшости або не кричати «Ура!» згідно з чиїмось наказом. Та мені доводиться бачити і таких молодих людей, побачивши лише яких на думку спадає «пересторога без визначеного адресата» одного з персонажів Освальда Соріяно («Думати ногами»), який, помираючи у в’язниці, пише: «Якщо бачиш майбутнє, скажи йому, щоб воно не приходило».
Якщо майбутнє світу – у руках ординарних, агресивних, брутальних молодих людей, в яких тирса замість мозку, які постійно лаються, то це погано, ой, погано…
Поступливі тати та перевтомлені мами
Видається, що сьогодні багато татів відмовилися від виконання своїх виховательських обов’язків: одні через роботу, кар’єру, різні зобов’язання, різноманітні розваги, а інші вирішили, що вони не спроможні позитивно впливати на життя своїх дітей. А матері постійно зайняті «деінде» (наприклад, парафіяльні, харитативні та суспільні обов’язки), вони довіряють дітей няням або, і це ще гірше, телебаченню. А воно, як відомо, є найліпшим фахівцем у сфері насилля та знищення душ убивчою отрутою, завдання якої полягає в одурманенні та притупленні.
Дітям потрібна постійна батьківська присутність (однак вона не повинна пригнічувати). Вони вимагають часу, уваги, необхідности вести діялог. Діти не люблять моралізаторства. Чуючи поради і накази, вони нетерпляче знизують плечима, проте вимагають послідовности, вагомих прикладів правоти, чесности, щирости, вірности, шляхетности, родинної гармонії, солідарности з бідними і слабкими, поваги, внутрішньої чистоти, сприйняття іншости.
У деяких випадках батьки повинні вміти надати належні відповіді або – і це ще важче – провокувати вимогливіші, глибші запитання, які не дають готової відповіді, а заохочують до спільного пошуку правди.
Від батьків ніхто не вимагає бути досконалими, мати готові відповіді на всі можливі дитячі запитання і блискавично розв’язувати кожну проблему. Основне завдання батьків полягає в «присутності». Вона має бути делікатною, ненав’язливою, проте витривалою, чуйною та відповідальною. Батькам не можна втікати, шукати забуття і перекидати батьківські обов’язки на інших. Шукати легке алібі – невідповідально й облудно.
Кілька порад
Звичайно, тут неможливо навести повний список обов’язків батьків щодо дітей. Обмежуся тим, що назву деякі з них.
- Треба виховувати дітей до жертовности, зречення. На жаль, сьогодні це прийнято вважати анахронізмом («часи змінилися!»: проблема в тому, що людина залишається такою самою…), чимось непривабливим, ознакою поганого смаку, навіть чимось неможливим. Жертовність, крім того, що вона й так є мало привабливою, сприймають як заперечення радости, обтяжливу перешкоду, ускладнення на шляху до успіху. Це колосальне непорозуміння. Жертовність має бути правилом, своєрідним законом для всього того, що гарне, добре, правдиве, вартісне, тривале, що маємо намір реалізувати в житті. Адже без жертовности, без сплати рахунків, неможливо зробити щось корисне для інших.
Справжнє щастя ніколи не лежить на відстані простягнутої руки. Воно виникає саме з жертовности… Зрештою, жертовність – це справжня і єдина цінність якоїсь речі, вона змушує цінувати цю річ, справді тішитися нею і зробити її власною. Жертовність – це ціна, яку треба заплатити.
- Дітей треба привчати до дисципліни, відчуття обов’язку. Треба протиставитися «розслабленню», яке останнім часом дуже модне. Моні Овадія[1] переконує, що геній на 5% складається з натхнення, дару, вродженого таланту, а решта 95% – це зусилля, піт, уважність, внутрішня дисципліна, обов’язковість.
Не треба вагатися, пропонуючи дітям різного віку принципи, яких вони повинні дотримуватися.
- Батьки повинні пригадати собі, що дали дитину світові, а не самим собі. Отож, треба уникати авторитарної поведінки. Дуже важко досягти рівноваги між втручанням та втечею, нав’язливою присутністю і постійною відсутністю, надмірним неспокоєм і байдужістю, посиленими вимогами і сліпим дозволом, деспотичними проявами поведінки та надмірною толерантністю.
Батьки повинні бути перевізниками. Нам дуже хотілося б затримати дітей біля себе (а сьогодні багато хто серед батьків похилого віку дуже прагне цього, в основному через егоїзм). Натомість треба підіпхнути дітей на інший берег і там залишити їх. Від них треба відділитися.
- Батьки повинні поставити відповідні знаки на життєвому шляху дітей, але не нав’язувати їм власної стежки. Особливе завдання батьків полягає в тому, щоб стимулювати молодих до пошуку та віднайдення сенсу власного життя, інтерпретації існування своїм, специфічним способом (а не так, як це бачать і сприймають батьки). Дорослі мають право передавати дітям свій досвід, однак повинні дозволити дітям здобувати власний (а також вчитися на власних помилках).
Як стверджує М.-А. Оuaknin[2], треба заохочувати дітей до виходу з «повторюваности, яка перешкоджає жити». Діти не мусять вдовольняти наших прагнень та бажань. Ми не можемо вимагати від дітей, щоб вони були ліками на наше невдоволення та компенсацією наших поразок. Треба допомогти молодим стати єдиними і неповторними, не подібними ні до кого.
На жаль, уже від моменту народження всі змагаються в припущеннях, до кого ж подібна ця мала і криклива істотка. А тимчасом її крики варто було б інтерпретувати як протест. Адже вона з’явилася на світі, щоб бути собою, щоб ні до кого не бути подібною, не повторювати нічиєї життєвої дороги. Ця особа має намір «мати» своє обличчя, єдине і неповторне.
- Основний розділ кожного педагогічного твору – це повага прав інших людей. Добрі манери не є ані зайвими, ані старомодними, і до них треба ставитися як до обов’язкового елемента навчання, також у родині. Не можна вважати позитивним прикладом доброго виховання деяких дітей (і не тільки), які створюють довкола себе багато галасу, постійно перебивають співрозмовників, з’являються в чужому домі ніби торнадо і почуваються як у себе вдома. Варто додати, що все це часом відбувається на очах у задоволених батьків («Дивися, який він рухливий!»). Неотесані, некультурні діти – це погано виховані діти.
- Молодих людей також треба вчити поважати минуле. Вони повинні зрозуміти, що світ не почався від їхнього народження, а в минулому були важливі події, про які треба пам’ятати, розвивати. М. Метью пояснює: «У старому також є часточка нового, бо не все з минулого було цілком вичерпане. У минулому є майбутнє, яке ще треба відкрити»[3].
[1] Моні Овадія – італійський актор, музикант та співак (Моні – скорочення від повного імени Соломон). – Прим. пер.
[2] М.-А. Ouaknin – французький рабин та філософ. – Прим. пер.
[3] Paolo Ricca, цит. праця, с. 120.