У старій приказці сказано, що батьки мають обов’язок жертвувати дітям дві дуже важливі речі: коріння і крила. Це дуже мудре твердження, бо в ньому ідеться і про закорінення, і про викорінення.
Без коренів дитина не має основи, бази, ідентичности. Без крил (тобто мрій, піднесених ідеалів) молодій людині загрожує закостеніння. Крила виривають людину зі звичок, постійного місця, сховку й спрямовують її до ризику, пригод, непередбачуваности, тимчасовости, а водночас відповідальности за себе. В якийсь момент діти повинні навчитися літати самостійно (ось для чого крила!), стояти на власних ногах (ось для чого коріння!), а не спиратися постійно на милиці, тобто на батьків.
І тут нам може допомогти біблійний образ орла. Книга Виходу вкладає до уст Бога такі слова: «Ви бачили, що Я зробив був Єгиптові, і носив вас на крилах орлиних, і привів вас до Себе» (Вих. 19:4). Орел несе пташенят на крилах, а не тримає їх у пазурах, бо літає вище від усіх, а отже небезпека з боку хижаків не може походити згори, як у випадку інших птахів, а лише знизу. Однак орел не забирає пташенят просто на прогулянку, щоб вони захоплювалися світом. Він дозволяє їм насолоджуватися височінню, відкритими небесами, пізнати вітер і зорієнтуватися в повітрі. А все це відбувається для того, щоб вони навчилися літати, тобто давати собі раду, без допомоги материнського крила.
Це може бути символом справжнього виховання. А воно не полягає в постійній допомозі дітям, тобто не в збереженні їх від небезпек, перешкод, труднощів. Справжнє виховання допомагає молодій людині змагатися з проблемами, непередбачуваними ситуаціями та життєвими бурями, тобто зі світом, який доволі часто буває вороже налаштований.
Виховання, яке заслуговує на цю назву, ніколи не буде надмірно протекційним чи, що гірше, нав’язливим.
«Фаза квочки» повинна завершитися дуже рано. Треба, щоб за виховання взявся орел, який навчить дітей літати високо і під чуйним оком залишить їх змагатися із зустрічним вітром…
Батьки повинні знайти відвагу відкрити дітям двері (йдеться не про дозвіл на т. зв. нічні походеньки) і сказати їм: «Тепер вийди і літай на своїх крилах». Або, і це звучить реалістичніше: «Тепер іди і спробуй самостійно подбати про себе!»[1]
Старе і нове в Церкві
Стосунки між батьками і дітьми, які часто набувають конфліктного характеру, відображаються і в житті Церкви. Неможливо уникнути конфронтації, а часом і суперечок.
З одного боку є ті, хто хотів би відчувати лише повагу. Вони вимагають сліпого послуху, бо вважають, що завжди і в усьому мають рацію, а від інших вимагають безумовного сприйняття. З іншого боку є молоді, часто невиховані й зухвалі, які вважають, що світ починається від них, а з минулого треба зробити tabula rasa. Зарозумілі особи, які звинувачують старих у старосвітськості та невиліковній алергії на зміни.
Тут складно знайти рівновагу. Насамперед, варто було б вислухати думку інших. Однак видається, що всі, незалежно від віку, страждають на глухоту.
Традиція має в собі деякий тягар, але вона не може стати чимось гнітючим, що придушує кожну ініціятиву, блокує кожну новизну. Досвід – це не єдиний критерій оцінки та сприйняття. І, звісно, не можна покликатися на нього, щоб втихомирити нові голоси, які можуть видаватися неприйнятними (а насправді є просто незвичними). Але водночас досвід не можна цілковито відкинути, як програшний лотерейний білет, в якого закінчився термін дії.
Є старші люди, котрі хотіли б перетворити свої помилки і поразки на мудрість, яку вони нав’язуватимуть іншим. Отакі собі старі «філософи», які стверджують, що світ занепадає і його кінець от-от настане. Вони не усвідомлюють, що такі судження формулювали ще єгипетські «мудреці» (!) якихось чотири тисячоліття тому. А світ, ліпше чи гірше, надалі функціонує незважаючи на пророцтва катастрофи та занепаду.
Також є молоді люди, які повністю відкидають минуле і таким чином стають зубожілими.
Якщо дивитися з цієї перспективи, то п’ята заповідь могла б звучати так: «Шануй тих, хто був до тебе». Прийми спадщину (жертовности, шляхетности, молитви, віри, цінностей, виразних прикладів), яку тобі передали, не розпорошуй її, будь вдячним.
Ти залежиш від минулого, ти походиш з далека, подобається це тобі, чи ні. Щойно охрещена дитина є «старою», бо має принаймні дві тисячі років. В її жилах тече віра усіх поколінь, свідчення святих, молитва незліченної кількости людей. Її кров збагачена кров’ю мучеників, відважною вірою багатьох християн, терпінням і молитвами знищеного війська анонімів. Я навіть насмілився б сказати, що це дитина багатьох тих, які дали їй життя.
Критика і повага пліч-о-пліч
Молоді повинні бути вірними своїй молодості, однак вони не можуть через це заперечувати чи висміювати старших, або, ще гірше, гордувати ними. Молоді люди повинні бути вірними своїм мріям, однак без надмірного запалу, щоб не знищити уже здобутих досягнень.
Без коріння не народяться квіти і плоди. Якщо не вистачатиме пам’яті (а її втрата загрожує насамперед молодим людям), то немає теперішности, не буде майбутнього. Новизна не завжди є початком, вона чудово може бути продовженням чогось. Кожна дорога, навіть нова, завжди є продовженням попередньої. Новизну не треба брутально накидати, ані не варто до неї ворожо налаштовуватися.
Критика потрібна, навіть сувора, та водночас потрібна повага. Потрібен перелом, а водночас потрібне зміцнення стосунків, нове віднайдення зв’язку. Потрібні свіжість і спонтанність, а водночас – задума та обережність. Потрібні інновації, а водночас – консерватизм. Треба бути відкритим, але не лише на те, що має прийти, а й на минуле.
Лише одна життєва позиція є згубною: замкненість до аргументів іншої сторони.
Старі люди мусять мати відвагу, щоб відійти на узбіччя. Натомість молоді не можуть вважати, що їм належить увесь світ. Насамперед вони повинні усвідомлювати, що в цій історії був попередній акт. Старі не можуть постійно нарікати, а молодим варто набратися покори, щоб слухати не лише свого натхнення, а й зважати на інспірації минулого. Вчителі не можуть вимагати, щоб учні повністю їм підпорядковувалися, вічно повторювали їхні лекції. Варто вміти знаходити радість у вихованні творчих учнів, які зможуть перерости своїх учителів, зможуть мислити «по-іншому» (тобто самостійно). Для справжнього вчителя найліпшим успіхом є те, що учень його перевершив, а не лише зумів наслідувати.
Найвідповідніша формула, яка відображає постійний конфлікт між старим і новим, міститься в словах Даґа Гаммаршельда[2]: «Минулому дякую, майбутньому кажу: так!».
[1] По суті, єврейська церемонія bar micwah (дослівно – син заповіді), призначена для 13-річних хлопчиків і (згідно зі сучаснішим звичаєм) 12-річних дівчаток, має саме таке значення. Завдяки цьому обрядові молода людина стає відповідальною за свої вчинки і вже не залежить від свого батька (отож, заслуговує на покарання, якщо скоїть гріх). Під час цієї церемонії хлопця вперше запрошують прочитати фрагменти Тори в синагозі.
[2] Даґ Гаммаршельд (1905-1961) походить зі Швеції. У світі політики це виняткова особа. В 1953 році його вибрали генеральним секретарем ООН. Загинув в авіякатастрофі під час місії, мета якої полягала у вирішення одного з конфліктів у Конго. Щоб вшанувати його пам’ять, посмертно його відзначили Нобелівською премією миру. Його прізвище додано до останньої мартирології: Il libro dei Testimoni, red. Comunita di Bose, San Paolo, Cinisello Balsamo 2002.